Читати книгу - "Господар"

а в ній золота рибка з червоним хвостом. Хлопчик віддасть рибку мамі, щоб вона впустила її в акваріум. Там уже живуть кілька рибок, але ця рибка буде найкраща, бо віп спіймав її сам, зовсім не збираючись ловити кого-небудь. Ця рибка стрибнула йому в долоні, підставлені човником. До цього вона сиділа у нірці під зеленим волохатим камінцем. В цю нірку проліз би лише його мізинець. Згодом рибка могла б вирости і поселитись в іншій нірці. В кімнаті темно, усі діти сплять. Підлога тепла, як пісок на березі. Рука намацує банку, яка теж дуже тепла, і вода з ній тепліша, ніж у морі. Але це нічого: значить, рибка не замерзне.

Хлопчик занурює пальчик у воду. Він аж тремтить, передчуваючи, що ось-ось торкнеться в’юнкого тіла рибки. Вони обоє причетні до дива, вони обоє не сплять цієї ночі (рибки ж не сплять, бо у них очі ніколи не заплющуються, навіть у мертвих не заплющуються…).

Маленька рука занурюється у банку, зайва вода вихлюпується на підлогу. Пальці стискаються в кулак, не знайшовши того, що шукали. Ну, що ж це таке? Хлопчик з банкою підкрадається до дверей, де просочується трохи світла. Так і є: рнбка зникла, Сава до ранку крутиться на ліжечку, думаючи про жахливе несподіване зникнення рибки. Засинає на хвильку і знову прокидається, плаче. Хто придумав таку довгу ніч?

Йому хочеться, щоб мама приїхала не через три дні, а зараз, щоб він сів до неї на коліна і вона гладила його по голові. Вона, правда, не любить цього робити. Їй неприємно торкатись двох гострих камінців у волоссі. Але ж їх майже не видно, і Сава ні з ким з дітей не посварився, всі хочуть з ним гратися. Як же він розповість мамі, що в нього була золота рибка?

На ранок зникають всі таємниці. Рибка, вже не золота, а наче зліплена з піску, мертва, лежала на підлозі. Вона сама вистрибнула з води. Вихователька наказала її викинути. Сава взяв рибку і поніс. Він гадав, що треба пустити її знову в море. Рибка не тонула, потім її підхопила хвиля і віднесла кудись далеко. Савині руки пахли водоростями і ще чимось. Цей запах пригадається йому через багато років, коли в нього на руках вмиратиме дружина…

З тваринами легше розмовляти, ніж з деревами або людьми. Якщо в дитинстві Сава надовго зникав з дому, то його завжди можна було знайти у звіринці за два квартали від їхнього будинку. Хлопець міг тоді ще бачити багато тварин, в тому числі ласків, нині вимерлих. Деякі тварини були колись вивезені з Землі. Вивезли небагато, не тому, Що на Землі майже не лишилося представників фауни, а тому, що справжня рідкість у всесвіті все-таки інтелект і його треба зберегти обов’язково.

Ласків не тримали в клітках. Вони вільно гуляли по території зоопарку. Дивна річ, Сава спочатку їх уникав, навіть недолюблював, бо діти дражнили його «Сава-ласк». Був трохи відлюдьком, і психологічні напади на нього кожної середи лікарів Інституту патології ледве не довели хлопця до отупіння. Це дало можливість зробити вченим мужам висновок про Савину розумову відсталість. Малий ще й не втямив, що це таке, як його послали в школу для розумово неповноцінних. Він навіть тішився з того, бо в цій школі вимагали набагато менше, ніж у звичайній. Одначе довго його там не протримали, виявивши в мовчазного хлопця непересічні здібності.

У звіринці Сава іноді видряпувався на дерево, з якого було видно все, що йому хотілось бачити. Якось він там заночував. Неподалік від дерева був невеликий басейн, в якому постійно мокнув бегемот. Сава прокинувся від того, що замерз. Побачив під собою зірки і над собою теж, а він завис між ними, обхопивши руками дерево, котре теж висіло, бо не могло ж воно рости в порожнечі. Хлопчик довго трясся зі страху, то заплющуючи, то розплющуючи очі, доки нарешті не втямив, що це зірки відбиваються у воді. Якби дерево було трохи вище, він побачив би справжні зірки зблизька. Сава притулився щокою до стовбура і заснув. Крізь сон йому вчувалося рикання лева Сильвестра, котрий кожного дня з’їдав ласка. Сава не був ласком, щоб боятися Сильвестра, та й один-єдиний лев на планеті не міг би поїсти всіх ласків, ласок і ласенят.

Хлопцеві подобались усі звірі й усі птахи. Він хотів з ними дружити, як це буває в казках. Годинами Сава сидів перед клітками і, врешті-решт, навчився вгадувати, що зараз зробить пантера, і як погляне на нього їжак, і що означає посіпування лисячого хвоста. Він дізнався багато чого і потай цим гордився. Коли на день народження йому подарували гарно ілюстровану книжку про тварин, він, прочитавши кілька сторінок, заховав її подалі, між непотрібні речі. Сава був розчарований. Виявляється, люди настільки переважають тварин розумом і досконалістю адаптації, що рівності, а значить дружби, ніж ними бути не може. Він розчарувався не лише в книжці, а й у тих, про кого вона була написана. Слава богу, ненадовго. Саві стало байдуже, розумні чи дурні тварини. Він не міг уже без них обійтися. В очах звірів Сава бачив таємницю і чекав, що колись вони відчують до нього довіру. Адже звірі, якщо й роблять щось погане, кусаються, наприклад, то від страху.

Хлопчик не признався, коли його вкусив за руку шакал, котрий, здавалось, спочатку йому симпатизував. Сава розумів, що він надто рано наблизився до цього шакала. Рука не швидко загоїлась, довго боліла. Сава плакав не від болю, а від образи, хоч ображатися на звіра безглуздо: треба тільки вчасно відсмикнути руку.

День у дитинстві дуже довгий. Деякі квіти, що росли на клумбі перед клітками, заплющувались уже тоді, коли сонце тільки-но збиралось сховатись за будинки, а інші так і не спали всю ніч. Думати про життя квітів було дуже приємно, але Саву бентежила їхня мовчазність і нерухомість. Він не знав, що йому робити з квітами: зірвані, вони швидко в’яли, а часу на те, щоб спостерігати, як вони ростуть, хлопець не мав.

У зоопарк приходило багато людей: одні часто, інші вперше і востаннє. Вони всі ніде довго не затримувались, купували собі морозиво і розважались, дражнячи ласків, котрі ходили за ними слідом, ласо позираючи на морозиво. Ласків усе меншало. Деякі з них стали п’яницями. Крутились коло кафе й ресторанів, жалюгідні до сліз створіння з каламутними очима, брудною, зваляною шерстю і підібганими хвостиками.

Ласки були наче діти, котрі швидко переймають