Читати книгу - "Точка Обману"

— Одразу видно, що НАСА не приймає на роботу пілотів з товстими сідницями, — зауважила вона.

Пілот посміхнувся і допоміг їй пристебнутися. А потім надів їй на голову шолом.

— Ми полетимо досить високо, — пояснив він. — Вам знадобиться кисень. — І, витягнувши з бокового ящичка кисневу маску, почав пристібати її до шолома.

— Я сама, — сказала Рейчел і, дотягнувшись рукою, взяла маску.

— Звісно, пані.

Довго пововтузившись із «намордником», вона нарешті пристебнула його до шолома. Маска сиділа на диво незручно і муляла.

Пілот кинув на неї довгий прискіпливий погляд — явно чимось розсмішений.

— Щось не так? — невдоволено спитала Рейчел.

— Та ні, зовсім ні. — Здавалося, командир стримував іронічну посмішку. — Спеціальні пакети — під сидінням. Більшість людей страждають від нудоти під час свого першого польоту на реактивному винищувачі.

— Все буде в нормі, — запевнила його Рейчел приглушеним маскою голосом. — Я не схильна до повітряної хвороби.

Пілот знизав плечима.

— Багато хлопців казали те саме, але мені часто доводилося прибирати після них ригачку.

Вона злегка кивнула. Як романтично.

— Маєте якісь запитання перед польотом?

Рейчел трохи повагалася, а потім постукала пальцем по кисневій масці, що врізалася їй в щоку.

— Ця штука заважає кровообігу. Як ви примудряєтеся терпіти її під час тривалих польотів?

Пілот із розумінням посміхнувся.

— Як? Зазвичай ми не вдягаємо маску догори ногами, пані.

Сидячи в літаку, що стояв на початку злітно-посадкової смуги і ревів двигунами, Рейчел відчула себе кулею в гвинтівці, яка завмерла, чекаючи, що стрілець ось-ось натисне на гачок. Пілот дав газу, подвійні двигуни «томкета» потужно загуркотіли, і, здалося, увесь світ довкола Рейчел затрясся. Пілот відпустив гальма — і Рейчел влипла в сидіння. Реактивний літак рвонув смугою і злетів за лічені секунди. Земля почала віддалятися із запаморочливою швидкістю.

Літак стрімко піднімався, і Рейчел заплющила очі. «Що ж я зробила сьогодні не так? Де помилилася? — подумала вона. — Я ж мала сидіти зараз за столом і готувати доповіді». А натомість вона сиділа у стрімкій летючій торпеді й дихала через кисневу маску.

Рейчел відчувала нудоту увесь час, поки «томкет» не набрав висоту сорок п’ять тисяч футів і не вирівнявся. Зусиллям волі вона відвертала думки. Дивлячись на океан під ними, до якого було аж дев’ять миль, Рейчел раптом відчула себе страшенно самотньою.

А попереду пілот розмовляв з кимось по радіо. Коли розмова скінчилася, Вейн Лусіджен повісив мікрофон і різко повернув винищувач праворуч. Потім машина пірнула майже вертикально вниз, і Рейчел здалося, що її шлунок виконав сальто-мортале. Нарешті літак знову вирівнявся.

«Дякую, що попередив, піжоне», — простогнала Рейчел і простягнула руку за пакетом.

— Вибачте, пані, але мені щойно дали засекречені координати місця, де має відбутися ваша зустріч із директором НАСА.

— Зараз вгадаю, — мовила Рейчел. — Ми летимо на північ?

— А звідки ви знаєте? — здивувався пілот.

Рейчел зітхнула. З цими пілотами, вченими на комп’ютерних тренажерах, усе ясно.

— Хлопче, зараз дев’ята ранку, а сонце — праворуч. Отже, ми прямуємо на північ.

У кабіні на хвилю запала тиша.

— Так, пані, ми летимо зараз на північ.

— А чи далеко ми летимо?

Пілот перевірив координати.

— Приблизно три тисячі миль.

Рейчел аж підскочила на своєму сидінні.

— Що?! — Вона відразу ж спробувала уявити мапу, навіть не пригадуючи, який об’єкт ВПС чи НАСА може розташовуватися так далеко на півночі. — Це ж не менше чотирьох годин польоту!

— З нашою теперішньою швидкістю — так, — погодився Лусіджен. — А зараз — дивіться.

Не встигла Рейчел рота розкрити, як він змінив конфігурацію крил винищувача на стрілоподібну, зменшивши таким чином опір повітря. Ще мить — і Рейчел знову влипла у спинку сидіння, бо літак рвонув уперед так, неначе до цього непорушно стояв на місці. За хвилину вони вже мчали зі швидкістю майже 1500 миль за годину.

У Рейчел замакітрилося в голові. Винищувач буквально розривав небо із запаморочливою швидкістю, і на жінку накотила хвиля нудоти. У глибині свідомості слабким відлунням озвався голос президента. Запевняю вас, Рейчел, що ви ніколи не пошкодуєте, погодившись допомогти мені в цій справі.

«От і вір після цього політикам», — подумала Рейчел і простягнула руку за пакетом.

13

Хоча сенатор Секстон і недолюблював плебейський бруд таксомоторів, він навчився спокійно ставитися до нечастих моментів приниження, що супроводжували його дорогою до слави. Потворне таксо компанії «Мейфлауер», яке щойно доставило його на нижній поверх підземного гаража готелю, забезпечило сенаторові те, чого не міг дати розкішний лімузин, — анонімність.

Він з приємністю візначив, що на майданчику було пустельно, лише кілька запилених автівок виднілися серед лісу бетонних колон. Рушивши пішки навскоси, сенатор поглянув на годинник.

11:15 ранку. Прекрасно.

Чоловік, із яким мав зустрітися Секстон, був поведений на пунктуальності. А зважаючи на те, кого цей чоловік представляв, Секстон нагадав собі, що його візаві може бути чутливим та пунктуальним до будь-чого, що могло наверзнутись йому на думку. Секстон помітив білий мінівен «Форд Віндстар», припаркований точнісінько в тому самому місці, що й під час їхніх попередніх зустрічей: у східному кутку гаража, за низкою сміттєвих баків. Сенатор волів би зустрітися з цим чоловіком у номері люкс нагорі, але розумів необхідність перестороги. Якби друзі цього чоловіка були недбалими, то ніколи б не стали тими, ким вони були зараз.

Йдучи до мінівена, Секстон відчув уже знайому легку нервозність, яка завжди супроводжувала ці зустрічі. Зусиллям волі розслабляючись та розправляючи плечі, він сів на пасажирське сидіння і привітно кивнув. Але темноволосий пан на водійському сидінні навіть не посміхнувся. Йому було сімдесят, але його лице майже без зморщок випромінювало жорсткість та силу — як і належить керівникові цілої армії відчайдушних фантазерів та жорстоких і безжальних підприємців.

— Зачиніть двері, — грубо кинув чоловік.

Секстон зробив, як було сказано, елегантно проігнорувавши виявлену до нього неввічливість. Зрештою, цей чоловік представляв тих, хто мав справу з величезними сумами грошей, значну частину яких нещодавно кинули на те, щоб поставити сенатора Седжвіка Секстона на поріг наймогутнішого владного кабінету в світі. Сенатор поволі прийшов до розуміння того, що ці зустрічі були не стільки нарадами для вироблення стратегії, скільки щомісячним нагадуванням — як багато завдячував він тепер своїм благодійникам. Ці люди розраховували