Читати книгу - "Точка Обману"

— Наскільки я можу судити, — почав Секстон, знаючи звичку свого співрозмовника одразу ж братися до справи, — було зроблено ще один внесок?

—Так. Як і раніше, ви мусите використати ці фінанси виключно на потреби своєї кампанії. Ми раді були бачити, що рейтинги змінилися на вашу користь, тому можна дійти висновку, що ваші менеджери витрачають наші гроші ефективно.

— Ми швидко набираємо темп.

— Як я вже сказав вам по телефону, — зауважив старий, — я переконав іще шістьох зустрітися з вами сьогодні увечері.

— Прекрасно, — прокоментував Секстон і подумки викроїв час у своєму графіку.

Співрозмовник подав сенаторові теку.

— Ось їхня інформація. Вивчіть її. Вони воліють, щоби ви конкретно ознайомилися з їхніми інтересами, і хочуть знати, чи зможете ви посприяти. Пропоную вам зустріти їх у себе вдома.

— У мене вдома? Але ж я зазвичай...

— Сенаторе, ці шестеро керують компаніями, які розпоряджаються ресурсами, що набагато перевищують ресурси тих людей, з якими ви вже зустрічалися. їм є що здобувати і є що втрачати. Я чимало постарався, переконуючи їх зустрітися з вами. Ці люди потребують особливого поводження. Персонального підходу, так би мовити.

Секстон швидко кивнув на знак згоди.

— Безперечно. Я організую зустріч у себе вдома.

— Ясна річ, для цих людей має бути забезпечена повна конфіденційність.

— Для мене теж.

— Тоді нехай вам щастить, — мовив старий. — Якщо сьогоднішня нарада пройде успішно, то стане вашою останньою зустріччю. Ці люди самі зможуть забезпечити все необхідне для того, щоб виборча кампанія сенатора Секстона переможно завершилася.

Секстонові сподобалися ці слова. Він упевнено посміхнувся старому.

— Друже, якщо нам поталанить, то день виборів стане нашою спільною перемогою!

— Перемогою? — Старий скривився і, нахилившись до Секстона, погрозливо зауважив: — Завести вас до Білого дому — це лише перший крок до перемоги, сенаторе. Гадаю, ви про це не забули.

14

Білий дім — один із найменших президентських особняків у світі. Він має 170 футів завдовжки, 85 футів завширшки і займає впорядковану ділянку площею всього-на-всього 18 акрів. Зроблений архітектором Джеймсом Хобеном проект схожої на ящик кам’яної споруди з чотирискатним дахом, балюстрадою та входом з колонами хоча й не вирізнявся оригінальністю, але переміг на відкритому конкурсі. Експерти віддали йому перевагу через його «привабливість та шляхетний і скромний зовнішній вигляд».

Хоча президент Захарій Герні і провів у Білому домі три з половиною роки, він майже завжди почувався чужим у цьому лабіринтові люстр, старожитностей та озброєних охоронців з морської піхоти США. Однак зараз, швидко йдучи до Західного крила будівлі, він почувався навдивовижу чудово. Він не йшов — він летів над плисовою килимовою доріжкою.

Кілька членів персоналу Білого дому підвели голови, коли до них наблизився президент. Герні помахав їм рукою і привітав кожного по імені. Ті відповіли хоча й чемно, але якось неохоче, явно вичавивши з себе посмішки.

— Доброго ранку, пане президент.

— Приємно вас бачити, пане президент.

— Здрастуйте, сер.

Йдучи до свого кабінету, президент почув за спиною перешіптування. У Білому домі поволі починався бунт. За останні кілька тижнів розчарування на Пенсільванія-авеню, 1600 досягло тієї точки, коли Герні почав нагадувати собі капітана, який намагається вивести корабель із зони шторму, а команда у цей час замислила збунтуватися.

Президент не винуватив їх. Його команда наполегливо працювала на перемогу на майбутніх виборах, аж раптом їм здалося, що президент не зміг як слід прийняти пас, втратив м’яча і розгубився.

«Невдовзі вони все зрозуміють, — запевнив себе Герні. — Невдовзі я знову стану героєм».

Він шкодував, що так довго доводиться тримати персонал у невіданні, але цього разу секретність мала вирішальне значення. В плані здатності зберігати таємниці Білий дім мав репутацію найбільшого базікала у Вашингтоні.

Герні увійшов до приймальні Овального кабінету і підбадьорливо махнув своїй секретарці.

— Сьогодні вранці ви чарівні, Долорес.

— І ви також, сер, — відповіла вона, обдивляючись його звичний одяг з неприхованою несхвальністю.

— Я хотів би, щоб ви організували мені зустріч, — мовив він, понизивши голос.

— Зустріч із ким, пане президент?

— З усім персоналом Білого дому.

Секретарка спантеличено поглянула на нього.

— З усім персоналом? З усіма 145 працівниками?

— Саме так.

— І що — одразу?

— А чом би й ні? Призначте зустріч о четвертій дня.

Секретарка кивнула з таким виглядом, наче догоджає пацієнтові психіатричної лікарні.

— Добре, сер. А яка тема зустрічі?

— Я маю сьогодні ввечері виступити зі зверненням до американського народу. І я хочу, щоб члени мого персоналу почули це звернення першими.

Раптом на обличчі секретарки з’явився пригнічений вираз, наче вона внутрішньо була готова до цього моменту, але все одно страшенно боялася його настання. Стишивши голос, вона спитала:

— Пане президент, ви знімаєте свою кандидатуру?

Герні вибухнув сміхом.

— Ні, Долорес! Навпаки — я збираюся відчайдушно битися, чорт забирай!

Тінь сумніву пробігла обличчям секретарки. Усі засоби масової інформації наперебій твердили, що президент збирається зняти свою кандидатуру.

Він заспокійливо кивнув їй.

— Долорес, ви чудово попрацювали на мене останні кілька років, і тепер я розраховую, що впродовж наступних чотирьох років ви працюватимете так само чудово. Ми втримаємо Білий дім. Присягаюся.

З виразу обличчя Долорес було видно, що вона й сама хоче вірити почутому.

— Дуже добре, сер. Я повідомлю персонал. Зустріч о четвертій.

Увійшовши до Овального кабінету й побачивши увесь свій персонал, що набився до оманливо маленької кімнати, Зак Герні не зміг стримати посмішки.

Хоча за багато років цей знаменитий кабінет дістав багато прізвиськ — «Сортир», «Лігво Діка», «Спальня Клінтона», найбільше Герні подобалося прізвисько «Пастка для телепнів». Воно здавалося найбільш доречним. Коли новачок заходив до Овального кабінету, розгублення наставало майже одразу. Симетрія кімнати, трохи вигнуті стіни та хитро розташовані входи й виходи — усе це давало відвідувачам ілюзію того, що їм зав’язали очі, кілька разів обкрутили, а потім знову розв’язали очі. Часто після зустрічі в Овальному кабінеті яке-небудь велике цабе підводилося, тисло руку президентові — і вирушало прямісінько до комірчини. Залежно від того, як минула зустріч, Герні або відразу ж зупиняв гостя, або весело чекав, поки той потрапить у ніякове становище. Герні