Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

в 1917-1920 роках, під час революції, яку, за словами Вілсона, не можна вважати суто національно-визвольною, бо вона мала й інші аспекти, зокрема соціальний, її наслідком, однак, стали певні поступки з боку більшовиків, котрі не лише визнали існування українців як окремої нації, а й пішли на створення ерзац-держави, котра отримала таким чином певні квазінаціональні символи, інституції та власну «компрадорську» еліту. Поступова модернізація дала поштовх появі чималого прошарку української совєтської інтелігенції; етнічні українці поступово стали більшістю в усіх сферах суспільного життя, навіть у КПУ й КҐБ. Проте, слушно зазначає Вілсон, ця, «етнізація» не означала «українізації», оскілька згадана інтелігенція була українською «лише за назвою». Фактично це була декласована «субінтелігенція», яка не виконувала жодної суспільної ролі, крім служіння державі. «Українізація», підсумовує Вілсон, була радше номінальною, ніж реальною.

Бурхливе зростання міст завдяки міграції сільського населення не призвело до їх мовної українізації. Навпаки – вчорашні селяни зазнали зустрічної акультурації, приймаючи панівну в місті російську мову та однозначно ідентифікуючи себе з інституціями та символами совєтської держави. Головною причиною цього явища Вілсон вважає слабку національну самосвідомость селян, ідентичність яких була переважно «парохіальною», себто «провінційно-локальною», «тутешньою». Щоправда, він не відкидає й інших чинників, які сприяли процесові згаданої «акультурації» – починаючи від «жахіть 1930-х років» і аж до хрущовських «освітніх реформ», унаслідок яких українські школи майже повністю зникли в містах півдня та сходу і звелися до лічених одиниць у містах Центральної України (ті самі процеси відбулись і в інших сферах «культурної репродукції» – видавництвах, театрах, засобах масової інформації тощо).

Як наслідок, «різнорідність і брак тяглості залишилися головними прикметами розвитку українського національного руху».

На відміну від в'єтнамців або алжирців, українці здобули незалежність не в результаті тривалої та запеклої боротьби, в ході якої формуються дисципліновані інституції та партії, здатні зцементувати новоздобуту державність, а внаслідок кулуарного мезальянсу націонал-демократів із націонал-комуністами. Цей союз виявився успішним за виняткових обставин 1991 року, проте не зміг пережити триваліших історичних труднощів.

Фактично, стверджує Вілсон, український націоналізм є ідеологією меншості, – що, власне, й відбито у підзаголовку його книжки: «A minority faith» – «вірування меншини». Ця ідеологія майже не має впливу на півдні та сході країни, що є етнічно змішаними й переважно російськомовними, і має доволі обмежений вплив у Центральній Україні, що етнічно є переважно українською, але мовно – змішаною. Лише в Західній Україні націоналізм має справді твердий соціальний ґрунт, проте ця частина країни є відносно незначною – за населенням, територією, економічним потенціалом і, головне, за впливовістю місцевих еліт та рівнем їхньої інкорпорації до структур центральної влади.

Причиною цієї регіональної різнорідності є неоднаковий розвиток різних частин України протягом двох останніх століть – саме тих століть, протягом яких, власне, й відбулося у цілій Європі формування модерних націй. У Західній Україні, що входила в XIX столітті до складу «ліберальнішої» Австро-Угорщини, національний рух розвивався приблизно за тою самою схемою, що й у інших «бездержавних» народів Східної Європи – фіннів, естонців, словаків, чехів, хорватів, словенців. Чеський соціолог Мирослав Грох виділяє три етапи національного розвитку: академічний, культурно-освітній і політичний. На першому етапі серед місцевих еліт з'являється науковий та аматорсько-антикварний інтерес до різних виявів етнічної окремішності: мови, фольклору, народних звичаїв, локальної історії тощо. На другому етапі («патріотичної агітації», в термінах Гроха) цей інтерес захоплює ширші кола місцевої інтелігенції, спонукаючи її до активнішої участі в «національній справі»: поширенні освіти й літератури народною мовою, розвитку преси та книгодрукування, створенні патріотичного канону національної історії тощо. І, нарешті, на третьому етапі відбувається структурування національного суспільства саме як суспільства громадянського, з'являються не лише культурно-освітні та інші громадські організації, а й політичні партії, які чітко артикулюють вимоги національної емансипації у вигляді державної незалежності (чи автономії) і мобілізують широкі маси на здійснення своїх політичних програм.

Західна Україна пройшла ці етапи синхронно з іншими східноєвропейськими народами й на кінець XIX століття, за об'єктивним визнанням Вілсона, там уже існувало «міцне українське громадянське суспільство». У Східній Україні нічого подібного не відбулося, хоча початкові умови там були навіть кращі: на Лівобережжі кінця XVIII – початку XIX століть іще існувала пам'ять про національну політично-культурну автономію – Гетьманщину, ще була не до кінця засимільована місцева еліта, – тож перший, «науково-академічний» та «антикварно-ностальгійний» етап національного відродження цілком закономірно почався саме там. У Західній Україні, де національної аристократії вже не було, а греко-католицьке духовенство ще тільки-но починало виконувати роль еліти, цей етап розгорнувся щойно у 1830-х роках – і то під значним впливом зі Східної України. (Перші галицькі «будителі», члени «Руської трійці», – пише Вілсон, – «надихалися харківськими романтиками і помітно спиралися на центральноукраїнські міфи та символи, особливо – козацькі»).

Одначе внаслідок украй репресивної реакції Російської імперії на українське національне відродження на сході України воно так і не сягнуло повноцінної другої фази (не кажучи вже про третю) протягом цілого XIX століття: до 1905 року українську освіту було цілком заборонено, українську культуру – жорстко обмежено, про політичну діяльність не могло бути й мови. Лише після першої російської революції й часткової лібералізації антиукраїнського режиму тут починається поступове становлення національного громадянського суспільства – тепер уже під західноукраїнським впливом, але незабаром цей процес припиняє світова війна і нові репресії царського уряду, а далі – більшовицька революція. Ендрю Вілсон чудово це усвідомлює, коли пише про «принципово різні умови, в яких розвивалися українські землі в Російській та Австро-Угорській імперіях» і про те, що «успіхи та невдачі українського національного руху великою мірою залежали від політичних послаблень і репресій». Він розуміє також, що внутрішня неоднорідність притаманна і східно-, і західноукраїнським землям: Галичина розвивалася в інших умовах, ніж Волинь або Закарпаття, а Центральна Україна, хоч і зазнавала тої самої русифікації, що й південь та схід, проте українське населення тут завжди почувалося більш «закоріненим», «автохтонним», ніж у степових південно-східних регіонах, де українці є майже такими самими пізніми прибульцями, як і колоністи-росіяни.

«Контекстуальні» націоналісти

Не викликає особливих заперечень і запропонований Вілсоном поділ українського суспільства на три основні мовно-етнічні групи: російськомовних росіян (20-21%), російськомовних українців (33-34%) та україномовних українців (приблизно 40%) – замість традиційного, суто формального поділу на етнічних росіян та українців, співвідношення між якими, згідно з офіційним переписом, становить 22 до 73%. Щоправда, кількість російськомовних українців, визначена за результатами найновіших соціологічних опитувань, занадто сильно відрізняється від їхньої кількості, визначеної офіційним переписом (9%). Вілсон пояснює цю різницю серйозною методологічною похибкою переписувачів, котрі традиційно запитують про «рідну мову» (для багатьох це означає всього