Читати книгу - "Вічник"

Скоро стіна так підросла, що я міг покласти на неї бороду. Збоку її підпирав порожнистий осокір. Нароком так я зробив, аби зі своєї печі пустити в нього дим, бо той комин мав добру тягу. Усе стелилося вдячно, доки не прийшов час класти кроквиці. Метровим ціпком намірював я здорові ворини, що лежали по підліску, і стягував на своє дворище. Ціпок мені годився ще й для иншого – в буреломі гніздилося повно гаддя. Стараючи деревину, мусайно було гатити палицею наліво-направо, відганяючи полозів. Тут їм було привільно, бо вільга гущавина кишіла птаством, жабами й мишвою. У спорохнявілих пнях розгрібав я цілі сідала малих гаденят.

Зайшли теплі дні, і я ходив майже голим. Свою шкіру беріг менше, ніж одежу, що в роботі зношувалася до ниток. А я вже боязкою гадкою забігав у зиму. Чеські боканчі від «Баті», змастивши голубиним жиром, прятав на скальній поличці в берестяному сповитку. Ходив у легких сандалях-личаках. Бувало, за день вони рвалися, увечері сплітав нові. А коли лінувався, ходив босий, і скоро мої ступні звикли й до гострого каміння, і до жаливи, і до тернин.

Вже тоді я збаг силу земну. Коли перебираєш груддя руками, коли ступаєш на землю босака, коли тулишся до неї коліньми, грудьми й бородою, коли пускаєш на неї свій струмінь, – земля тоді віддає тобі свою живильну електрику. Важливо, щоб стопи терлися об землю – се дуже помагає мозку і дає радість серцю. Із землі ми зліплені, в землю вертаємося, при землі маємо вікувати за життя. Скільки ти землі – стільки вона тобі. Земля се заціпить. Земля держить того, хто держиться її.

Назбирані жердини засиляв я у скальні видовби і густо клав на стіну, обмуровував. Виходила півкругла хижка, що, як ластів'яче гніздо, ліпилася до гори. Тепер я мав уже затінок, щоб переломити сон у спекотний полудень. Такої години і внадилися до мене некликані гості.

Лиш-но засолодився першою дрімотою, як щось обпекло мені плече. Вхопився рукою – слизька ужовка зохолодила пальці. Змія! От де привартувала вона мене, щоб відплатити за порушене гніздо. У гнізді моєму. Я держав її у стиснутому кулаці – очі в очі. Аспидні чорні цятки ненависно сміялися, знаючи, що мене чекає. Я не розтрощив гадину об камінь, я погладив її, лизнув лускату голівку і випустив за двері.

В мене було дуже мало часу. Мій час стікав із життям уєдно. Силився дотягнути рот до ранки, аби виссати трутизну, але з того нічого не виходило. Тоді я застромив у жаровиння свій солдатський ніж, а сам кинувся в хащу шукати ломиніс – траву, яку жують собаки, коли їх прижалить змія. Травицю знайшов, набив нею рот, натер укушене місце. Напалений добіла ніж я загнав у дерево і притис до нього плече. Зашкварчало, запекло аж до кости, до нігтів. Я боявся, що не потрафив у саму ранку, тиснувся до клинка ще й ще раз. Доки не остудив тілом залізо і не впав, зломлений болем.

Я знав: се могло не помогти – змійка була молоденька, гострописка, наллята першим ядом. Я чекав знаку... Кров гусла, деревеніла рука, студеніло чоло, піт по ярочках лиця стікав до губ. Гіркий, трутний піт. Зуби дрібно цоркали, і я ножем розціплював їх, аби наливати в рот вариво ломиносу. Лив і лив, хоч уже верталося носом і вухами. Я чекав...

Якось карно доліз до куща бузини і врізав тонке стебло. Засилив у нього бур'янину і поклав на камінь, аби підсушувалося. Сили скапували з мене потом, дух вивітрювався з гарячим диханням. Чемерилися памороки. Мислено я вгадував путь тої гадини. Як вона, напужена й спорожніла, шурхотить у камінні, як репіжить через поточину, як звивається в терні. Вона вже мала б допастися гніздовшца, несучи на голові запах моєї слини.

Я в'янув, як укошена травина. Я вмирав і чекав знаку... І знак явився: дві вкохані гадини, як ковбаси, повисли на бантинах моєї хижки. І третя, й четверта... й восьма... Тоді я взяв у трясучі персти бузинову пищалку-денцівку і покликав у поміч вуя Ферка.

Мої родаки в материнському коліні були всі темні лицем і волоссям. Про Драгів і казати нічого, у тих шкіра по-половецьки смугла, аж прикурена. А я начадався білим, як би з чужого коша. Вуй Ферко сьому дав такий присуд: «Коли'го зачинали, каркнула біла ворона. Се ознака, що буде до світла тягнутися. Зате в дитинстві до таких усі хворощі ліпляться, як ріпляки до пса».

Так воно й було. Пам'ятаю, якоїсь яри ми з дітваками бовталися в мочилі, що гусло від пуголовків. По тому мої ноги рясно обметало страшними бородавками. Вони росли і множилися день при дні, я вже не міг узутися до церкви. Чим лише баба не мастила мені ноги – не помагало. Ми стали чекати, аби в селі хтось умер. І коли упровід з мерцем виходив за ворота, я перебігав дорогу, щоб чужа смерть забрала мою напасть із собою. Та помочи не було і від неї. Тоді баба повела мене до вуя Ферка. Він їй падався двоюрідним братом.

Вуй Ферко сидів на бервені і курив піпу. Його довгі босі ноги впали в молоду жаливу, і я зачудувано подумав: не жалить! Проте се була лише мала дрібниця поряд з тим, що гудів людський поговір. Челядь боялася його, бо знався чоловік з усякою немзою і нечистю, розумівся з гадами. Тому й обходили без наглої потреби його заманку в лісному заболотгі.

Ми поздоровкалися. Дідо лише всміхнувся самими зубами. Баба врочисто почала повідати про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу, на свої ноги, вкриті мерзким струпом. Вуй Ферко слухав мовчки, дивився кудись попри нас байдужими вицвілими очима. Тоді я ще не знав, що мудрість завжди трішки байдужа. Дивно, але ні разу він не глянув на мої ноги – те, що мав лікувати. Лише прогугнявив:

«Ти, сестрице, йди. Дітвак най лишиться».

Баба поклала на поріг солонину і скляницю слив'янки, пішла собі.

Ми довго стояли один проти одного. Старий зірко вивчав мене і, здавалося, що моя маленька постать, як воскова свічечка, розтопилася в тих глибоких очах. Раз піпа вислизнула з його рота і цоркнула об дошку. Я гейби пробудився.