Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

22. Ігор і Ольга

По Олегу став княжити Ігор. І знов як за часів Олега маємо його трактат з Візантиєю та ріжні звістки чужоземні з останніх років його панування про похід на Царгород і похід на каспійські краї. Видко, що так було звичайно: перші роки князювання йшли на те, ідиб скріпити своє становище, приборкати непокірних князів і намісників, неслухняні волости і племена, а приборкавши і маючи в руках великі воєнні сили, київські князі робили походи в далекі, богаті краї, шукаючи добичи і слави.

З Візантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське війско ходило нераз в поміч візантийському цїсаревн, як тому трапляли ся війни або повстання. В записках візантийського цісаря Константина Порфирородного заховали ся рахунки з грошей, які були заплачені руському полкови з 700 вояків, їдо був в морськім поході візантийськім на Арабів 910 р.: заплачено йому за сей похід золота 100 лїтр (фунтів). Се ті походи руських вояків у Візантию, що памятає наша колядка.

Гей по Дунаю під Царегород. Ой чуємо там доброго пана: Ми йому будем вірно служити, А вій нам буде добре платити: По воронім коню, по золотім сїдл, По калиновій стрілці, по хорошій дівці.

Ой під вербою під зеленою Стояла рада—хлопців громада; Радили ж вони добрую раду: Не купуймо, браття, золоті перстнї— Купуймо, браття, шовкові шнури, Шовкові шнури, мідяні човна: Спустимо ся вниз по Дунаю,

Але під сорокові роки згода з Візантиєю розбила ся і 941 р. Ігор вибрав ся великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тої Руси 10 тис. човнів, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо грецькі кораблї тоді вислано на Арабів, і так Ігор з своїм військом без перешкоди зблизив ся під Царгород. Але протоку тутешню Греки заставили кораблями, які встигли зібрати, і напавши на Ігореві човни, почали кидати на їх бомби з так званим „блискучим", або „грецьким огнем": як з рецепту видко, був се теперішній порох. Тоді руські човни завернулись і пустили ся грабувати малоазійські береги. Тут пустошили міста, мучили людей, забирали здобичу. Але кінець кінцем не пощастило їм і тут: надтягнуло грецьке військо і кораблї, обступили Русь і погромили. Похід був значить нещасливий, але в Київі потім оповідали про нього навпаки: що Греки перелякали ся Руси й відкупили ся дорогою ціною. Новий трактат з Візантиєю уложено в 944 р. і сим разом Візантия, користаючи з своєї побіди, покоротила права руських купців, заборонила їм купо-вати найдорогші паволоки, а Ігор обіцяв, що не буде нападати на грецькі володіння в Криму. Щасливійший був похід Руси на каспійське побереже в 944 р. Про нього богато оповідають тамошні пись менники, а славний перський поет Нізамі пізнійше (в XII віці") написав фантастичну (казкову) поему про се: по одній стороні виступає руський король з 900 тисячним військом, що їде на слонах, — против нього іде сам Олександр Великий, щоб покарати за пороблені спустошення, і по семи битвах нарешті проганяє. На правду руське військо не було таке велике, але йому удало ся обловити ся здобичею і піти зовсім безкарно. Сим разом, памятаючи попередню засідку, воно перейшло суходолом під Дербент, через північний Кавказ, відти пустило ся морем на устє Кури і потім Курою пішло в гору в край, що звав ся Агованією (тепер Карабаг).

Тоді він належав до Арабів. Русь опанувала сей край, засіла в його столиці Бердаї нар. Курі і грабувала сусідні краї довго, кілька місяців, поки в руськім війську не почали ся хороби з непривички, тому що їли богато тутешніх овочів; тоді пішло собі назад.

Цікавійше, ніж сї заморські походи, було б нам знати, що діяло ся тоді дома, на самій Україні, та про се не маємо докладнїйших звісток. З трактату Ігоря і з звісток Константина Порфирородного бачили ми, що київські князі в тім часі панували над великими просторами аж до Новгороду, до городів над Волгою, мали під собою богато князів і намісників. В нашій літописи заховали ся деякі перекази з тих часів про війни київських князів з племенами, що вони підбивали собі, „примучували", аби слухали ся їх і давали дань, про підвластних князів і намістників, що при нагоді підіймали й собі голову против київського князя. Дещо заховало ся і в старих піснях, наших і чужих, про тодішнє житє дружинне. Наші колядки памятають про такі дружинні походи на городи українські та збираннє з них окупу: іде військо на Чернигів, бє до города, аж нарешті винесли йому відти „мису червінців" на поклін, потім так само на Переяслав, на Київ. Дружина ділиться здобичю.

Котрі лїпшиї то собі бере, А котрі гіршиї служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає чоботоньками— Котрі лїшиї то собі бере, А котрі гіршиі служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає між дівоньками— Котрі ладнїйші то собі бере, А що погані—служенькам дає. Бувай же здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кінь вороненький…

В одній з пісень про Вольгу він їде по дань з своїх городів, як оден з меньших князів, племенник київського князя: Став Вольга рости — виростать, Дарував йому три городи найкрашиї— і збирав собі дружиноньку хоробрую, Молодий Вольга от Всеславєвич Тридцять молодців було без одного, Вибрав ся до них за получкою Сам Вольга за тридцятого. Із своєю дружиною хороброю. Рідний дядько Володимир стольно-київський.

По дорозі встрічає він Микулу Селяниновича і той його остерігає що „получку" — дань не так легко буде зібрати: Ой гей же Вольга ти Всеславєвич! Попідрубують мости калиновиї, Там живуть мужики все розбійники: Потоплять тебе у ріцї у Смородині! І Вольга просить їхати з ним „в товаришах" за тою данею „получкою".

60. Візантийска паволока, з витканим написом: „за Василя і Константина христолюбних володарів".

Се неясні, глухі спомини, що долетіли до наших часів уже зли-нялі, покручені. В старій київській літописи, записані яких сто літ по подіях, вони далеко сві-жійші, хоч і тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичні образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похід Ігоря на Візантию стає добичним і щасливим, так само і пізній-шій похід його сина Святослава; так само, без сумнїву, зміняли ся в сих оповіданнях і події внутрішього житя Київської держави. Перед нами