Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Фатальне кохання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тільки не кажіть мені, що він спробував укласти угоду з Сатаною! — вигукнула Фібі.
— Не те щоби з Сатаною, — відповіла Люсіль, — але з чимось подібним. У своїй спробі забезпечити Вільяму Ланкастеру абсолютну владу над моєю матір’ю Донован Хоуторн вдався до лихого чаклунства.
Розділ 8
— До лихого чаклунства, — повторила Люсіль у тиші, що раптом запала у шпитальній кімнаті. — Така зловісна, безглузда фраза — вам не здається? Вона вміщує так багато, а пояснює так мало!
Фібі зітхнула, погоджуючись:
— Маєте рацію. Я цілком з вами згодна.
Раптом Люсіль посміхнулася:
— Як добре, що я не помилилася, довірившись вам! Я так довго чекала цієї миті! Упродовж багатьох років мене бентежила одна думка: що ж не давало мені розповісти про це раніше? Звичайне боягузтво? Але тепер я знаю відповідь: я просто чекала, поки з’явиться відповідна людина.
— Я дуже рада, що ви довіряєте мені, — щиро сказала Фібі. — І дуже шкодую, що ми не зустрілися раніше.
Люсіль заперечливо похитала головою.
— А я не шкодую. Не скажу, що я беззастережно вірю у долю і в її невідворотність, але думка про випадковість усього, що відбувається у нашому всесвіті, теж мене не влаштовувала. Має ж бути якась причина, чому все відбувається так, а не інакше. Можливо, я чекала так довго тому, що інакше просто не могло бути. Ви стали тією єдиною людиною, якій мені долею призначено все це розповісти.
— А розповідати є про що, еге ж? — спитала Фібі.
— Авжеж, — відповіла Люсіль Маршалл. — Боюсь, що так. І набагато більше, аніж я встигла вам розповісти.
— Ви сказали, що Донован вдався до лихого чаклунства, — нагадала Фібі, повертаючись до історії в тому місці, де Люсіль обірвала свою розповідь. — А вам відомо, до якого саме чаклунства?
— Точно не знаю, — відповіла вона. — Якби ми знали, що шукати, то могли б дізнатися і про можливі наслідки. Але насправді нам завжди бракувало часу на пошук джерела чаклунства. Фактично, якби не Міранда, ми ніколи ні про що так і не дізналися б.
— Ви говорите про Міранду Ненс? — припустила Фібі. — Про ту молоду художницю, яка, за вашими словами, теж мала безпосередній стосунок до цієї історії з вашою матір’ю?
Люсіль кивнула.
— Міранда останньою приєдналася до мистецької спільноти, що мешкала у Будинку з фресками. Вона була молодою, але вже встигла побувати у багатьох куточках світу, навіть у таких країнах, про які мені й чути не доводилося. Вона вивчала мистецькі традиції різних культур. У нас із нею була така гра: вона казала мені назву місцевості, а я намагалася знайти її в географічному атласі, який колись подарував мені на Різдво дідусь.
Але Міранда ніколи не розповідала (аж поки не випала нагода) про те, що під час своїх поїздок вона займалася й іншими дослідженнями. Вона досліджувала також роль магії в тих культурах. Магії, яка завдавала шкоди, і магії, яка захищала.
— Отакої! — вигукнула Фібі. — Отже, ця жінка багато в чому випередила свій час!
— Міранда відразу сподобалася моїй матері, — вела далі Люсіль, — можливо, так само, як і ви сподобалися мені. Відверто кажучи, ви дуже нагадуєте мені Міранду. Вона мала так само відвертий прямий погляд і так само відвертий прямий підхід до людей. Її студія знаходилася поруч зі студією моєї матері — єдині студії в задній частині будинку. Саме тому Міранда й почула, як сваряться між собою моя мати та Вільям. Вона першою здогадалася, що відбувається щось химерне і неприродне.
Люсіль опустила голову на подушку і заплющила очі чи то, щоб краще пригадати, чи то, щоб відпочити, — дівчина не могла сказати напевне. Фібі придушила природне бажання запропонувати Люсіль відпочити й продовжити розмову згодом.
«Мабуть, я теж вірю в те, що у нашому всесвіті нічого не відбувається просто так — саме собою», — подумала вона.
Як і Люсіль, Фібі дійсно вірила, що є причина, через яку події відбуваються так, а не інакше — принаймні інколи. І це означало, що вона мала вислухати історію Люсіль Маршалл. Саме тут. І саме зараз. Не відкладаючи на потім. Тільки спонукаючи Люсіль до продовження розповіді, Фібі могла дізнатися, чи є якийсь зв’язок між отим злом у минулому і тим злом, яке зараз жахало Сан-Франциско.
— Люсіль? — погукала Фібі тихо. — Знаю, ви напевне втомилися. Може, принести вам щось поїсти?
Люсіль розплющила очі.
— Вам ніколи не доводилося раніше бувати у шпиталі? — сухо спитала вона.
— Ні, не доводилося, — відповіла Фібі.
На її подив та полегшення, Люсіль навіть тихенько захихикала.
— Я так і думала. Якби вам трапилося побувати у шпиталі, то у вас би не виникло бажання годувати мене шпитальною їжею. Тож продовжимо. Де я зупинилася?
— На сварках між вашою матір’ю та Вільямом.
— Ага, дійсно, — пробурмотіла Люсіль. — Вони були жахливими, ці сварки. Ні до, ні опісля не доводилося мені чути такого галасу. І під час цих сварок завжди йшлося про одне й те саме: про бажання моєї матері жити власним життям і робити власну кар’єру. А одного дня ці суперечки припинилися так само раптово, як і почалися. Вільям став благати мою матір, щоб вона вибачила його. Казав, що не хоче її втрачати. Визнавав, що йому важко погодитися з деякими планами та бажаннями моєї мами, але обіцяв спробувати. Відверто кажучи, матусю це так втішило, вона так зраділа, тож не стала цікавитися, що спонукало Вільяма змінитися. А потім, тиждень по тому, як все вляглося, у неї почалися головні болі.
І з цими словами обличчя Люсіль спотворила гримаса, наче сама вона зазнала того болю, який довелося перетерпіти її матінці, наче один лише спогад про це завдавав їй болю.
— Цей біль був жахливим. Мамі було навіть боляче очі розплющити. Звісно, вона намагалася працювати далі, але то була не робота, а мука. Я часто чула, як вона розпачливо плакала у своїй студії. А потім, так само раптово, як і сварки, ці болі припинилися.
— А де був Вільям, коли все це відбувалося? — поцікавилася Фібі.
Люсіль невдоволено пирхнула, пригадуючи.
— Біля ліжка моєї матері. Заспокоював, робив усе, аби її втішити і полегшити страждання. Я почала дедалі більше часу проводити з Мірандою в її студії. Ми чули, як Вільям заходив до моєї матері, як він казав їй, що, можливо, ті болі з’явилися не просто так, може, вона перепрацювалася; можливо, треба трохи перепочити, і все буде гаразд. Я й досі пам’ятаю, як обличчя
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усі жінки - відьми. Фатальне кохання», після закриття браузера.