Читати книгу - "Таврований"

Семен Васильович обережно зняв валянки з її струнких ніг. Взяв на руки. Вклав у ліжко. Не став накривати ковдрою, щоб не зім'яти святкову сукню. У спальні теж стояла спека.

Сам повернувся на лавку і ще довго підкидав дрова в грубку. Він думав про своє життя. Недовге. Нелегке. Але все-таки чудове. Йому було приємно бачити задоволені обличчя червоноармійців, які чітко віддавали честь. Вони поважали його не тільки за звання і службове становище. І це було для нього найвищою нагородою.

Йому було приємно, що в будівництві укріпрайону він зіграв не останню роль. Колись дика бухта здатна приймати і обслуговувати військові судна. Вони звели на східному березі Батьківщини неприступну фортецю.

Чого ще треба йому, кадровому військовому?! І Батьківщина оцінила його заслуги. У числі інших він відзначений високою нагородою — орденом Червоної Зірки.

Семен Васильович притулився до стіни. Відблиски вогню відбивалися на його круглому, починаючому повніти обличчі. Губи і очі його посміхалися. Ні. Він не скаржився на життя в Де-Кастрі, на труднощі. Йому хотілося служити. Робити червоноармійцям і командному складу добро. Але в той же час строго питати з підлеглих.

Весілля продовжилось у неділю. Але Руднєви пішли проводжати своїх кращих друзів Турових. Валентину обрали депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання від трудящих Комсомольського-на-Амурі виборчого округу…

Посиділи на доріжку. Випили домашнього одеського вина. Подякували заочно Мишу Думбраву. Турови їхали. Дві сім'ї довго вели неквапливу розмову. Вони тепло попрощалися.

— Може ще зустрінемося? — Сказав на прощання Семен Васильович.

— Тільки гора з горою не сходиться, — підтримав його Григорій Іванович.

Але їхні шляхи вже більше ніколи не перетнулися.

За вікном білів сніг. Вітер з моря тріпав дроти, які гуділи на просмолених чорних телеграфних стовпах. Але вже не піднімав з землі сніжний наст. Не кидався в обличчя дрібним кришивом. Все частіше на зміну нічним морозам приходили денні відлиги. Іноді Де-Кастрі огортав туман. І тоді все пливло: і дерева, і будівлі, і сопки вдалечині…

З деяких пір сніговий покрив зробився таким твердим, що витримував людину. І по ньому ходили, як по землі.

Семен Васильович сидів у своєму кабінеті. В одній гімнастерці. Пахло димком хвої. У штабі топили відповідально. Приміщення прогрівалося добре.

Час від часу Руднєв вставав зі стільця. Підходив до вікна. Дивився, як біситься вітер.

«Як швидко закінчуються свята — думав Семен Васильович. — Прийшли сірі будні. Вони складаються з вже звичних справ. Деякі з них не хочеться, але треба вирішувати. Рутинна робота». Він переглядав графік проведення в частинах партійних зборів. На кожні закріплював представника від політвідділу. Він любив чіткість, конкретність.

Нехай представник доповість, на якому рівні пройшли збори, які питання ставлять комуністи. Руднєв бився над тим, щоб графік проведення зборів був реальним і здійсненним.

У самий розпал цієї рутинної роботи відчинилися двері. В кабінет ввалився, стукаючи чобітьми, слідчий особового відділу фронту Анатолій Іванович Малишев.

Це був вище середнього зросту, сухорлявий чоловік років тридцяти в формі. Вона прилягала до його стрункого тіла.

Анатолій Іванович зняв кашкет. Повністю відкрив трохи витягнуте, бліде обличчя з великими сірими очима. Пригладив п'ятірнею довге русяве волосся.

Особист нагадував комісару поета-романтика, який заблукав і потрапив в органи. Він вже знав, що Анатолій Іванович народився в родині викладачів. Отримав в педінституті літературну освіту. Але свого часу потрапив в армію Блюхера, закінчив якісь курси і його забрали в особовий відділ.

В юності у Руднєва склалася думка, що працівник органів — міцно складений чоловік спортивного виду, без емоцій, строго виконує лінію партії і свого начальства. Пізніше він переконався, що в органах працюють різні люди. Тільки виконують вони свої специфічні функції.

Малишев недбало кинув на стіл шкіряну папку. Опустився на стілець поруч з Руднєвим. Сказав тихо, але твердим впевненим голосом:

— Вирішив заглянути до начальника політвідділу. Як у вас справи взнати.

Руднєв відклав графік проведення зборів.

— У нас — свято. Завершили будівництво фортеці. Велику групу військових і цивільних нагородили орденами і медалями.

— Мене цікавлять інші питання. Як ви боретеся з ворогами народу, які причаїлися, а самі творять свої чорні справи.

— Як ви знаєте, у нас створена і постійно засідає комісія з чищення рядів парторганізацій частин Де-Кастрінського гарнізону. Товаришів, поведінку яких вважаємо підозрілою, які наносять шкоду, розглядаємо на комісії. Розбираємося, чому стався той чи інший випадок. На деяких передали справи до правоохоронних органів.

— Щось мало ви передали.

— Це закономірно. Ми ведемо виховну роботу з людьми, створили їм умови, щоб було нормально служити. А, найголовніше, будувати укріпрайон. Навіть жінки приїхали до нас. Цим жіночим рухом охоплена вся країна.

— Це не привід, щоб закривати очі і вуха.

— Ми не ставимо своєю метою відправити людину на той світ або у виправно-трудовий табір. Головне, змусити її чесно і усвідомлено служити на благо Батьківщини.

— Молодці ви. Прямо герої. А що ти скажеш про Баскакова, який недавно загинув при нез'ясованих обставинах.

— Баскаков знаходився на даху двоповерхового ДОТу. Допустив необережність. Звалився в бетон і відразу помер.

— Покажи. Де?

— Йдемо.

Руднєв вивів Малишева до вже побудованого двоповерхового об’єкту. По металевій драбині залізли на другий поверх. Дах мав невеликий нахил. Він був утеплений і покритий бітумом. Руднєв показав Малишеву місце, звідки звалився Баскаков. Пояснив:

— Дах без огорожі. Він проявив необережність і звалився.

— Чому без огорожі? — Відразу вчепився за слова