Читати книгу - "Хроніки Південного"

а не штани протирати на шкільній лавці. Щось купив, щоб продати, але поки спихнеш, то ціни вже підскочили, а коли хочеш щось купити, вони ще раз підскочили — так і крутишся, як білка у колесі. Але як тут не крутитися — якщо зупинишся, то через місяць тими банкнотами зможеш зад підтирати, тому потрібно, щоб гроші крутилися, і самому хоча б на попередньому рівні борсатися. Припиниш крутитися — можеш вважати, тобі кришка.

А пенсіонери… Вони щомісяця вимагають підняття пенсій, але хто буде щомісяця їх підіймати. Моя мати якось трималася, але грошей майже не давала. Лише на обід, на який-небудь квиток в кіно чи дискотеку. І то за радість. Вона перукарка. Така собі професія, але стригтися потрібно всім. Звичайно, можна й самому постригтися, насадивши мисочку на голову, і матимеш вигляд, мов Джим Керрі у фільмі «Тупий і ще тупіший». Однак мати стрижку «під мисочку» прикольно лише у фільмі, а ми жили у реальному житті, і не будь-де, а в житті, яке вирувало у Шяуляї, і де діють саме ті формули авторитетів, про які я вже згадував. А тут були певні вимоги. Якщо говорити про стрижку, то можу сказати лише, що моя маманя на них не розумілася. Тому я ходив стригтися до її приятельки, яка теж стригла мене за «дякую». Потрібно було ходити з «цеглою» на голові, інші цю зачіску називали майданчиком. Ну, таку Шварц мав у «Термінаторі» чи Піппен з Chicago Bulls, чи Кріс Маллін, який разом з нашим Марчульонісом у команді Golden State Warriors грали. У нас всі: і Мінде Жукаускас, і Сланіна, і Явтокас ходять з «цеглою» на голові. Отже, навіть не виникало питань, як треба стригтися. Усе й так зрозуміло.

Мій батько працював вантажником на м’ясокомбінаті. Якщо хтось вважає, що це гівняна робота, можу сказати лише таке: про роботу він багато не розповідав, але грошей в хаті не бракувало. Саме тоді він раптом взяв і купив автівку, а до цього навіть прав не мав. Навіщо права, якщо колеса купити без шансів. А зараз — дуже прошу. Ось вам і вантажник.

То ось — він для мене з м’ясокомбінату копчених ковбас притягнув, завтра буде страйк вчителів, отже, якраз добра нагода мотнутися до Риги і назад з вагомим капіталом. А якщо вдасться спокійно з’їздити, то все буде чикаго буллз.

6

Цього разу я поїхав з одною торбою, зате добре утрамбованою копченими ковбасами. Це не до порівняння з хлібом. Тягнеш хліба два повних мішки — ні покласти, ні засунути нормально кудись. А бариш хоч і є, але його з ковбасами не зрівняти, бо тут вимальовувався втричі більший. Я прикинув, якщо все буде чікі-пікі, то зароблю на ковбасах десь шістдесят баксів, а з такою сумою вже можна побавитися. Частину її можна покласти у банк, щоб процентик крапав, а іншу — пустити на різні фронти, щоб трошки застрахувати ризики. Зараз у цю справу я втопив всі свої бабки, що мені залишилися після Польщі, а ще мій татусь трохи підкинув.

Їхали ми доволі спокійно. Та хто буде присікуватися до маленької торбинки, коли довкола навалено мішків, повних хліба? Базарили зі всіма про ціни, що й де краще піде. Одна бабця сильно шкодувала українців біля Шяуляйського вокзалу. Тепер там всі начебто будуть до них придиратися. У Ризі все інакше, ніж у Шяуляї. Одного разу представилися нам два чуваки, типу вони з комісаріату Пруделяю. Один показав старе посвідчення дружинника, а інший — чиїсь права. Та звідки українцям знати, які тут посвідчення у мєнтів. Ну, давай, платіть. А один дев’ятнадцятирічний пацан пригнав до них зі справжнім посвідченням того самого комісаріату і заспівав такому Тарасу про тисячу талонів. Той почав шум та гам підіймати, одразу повилазили інші мєнти, вже справжні, і загасили того пацана. Тепер ім’я та прізвище цього діяча з повною адресою надруковано у газеті «Шяуляйський край». Я щось не можу второпати, навіщо вони весь час адреси цих аферюг публікують. Це для того, щоб той Тарас міг піти на вулицю Кримську і нормально віддубасити того чувака? Чи це для тих, хто має власний бізнес-план, щоб забігали до нього позичити форму і мусорське посвідчення?

Корочє, цирк та й годі. Так само і з виборами президента. Мені то що — я ж не буду голосувати, але скільки тем для обговорення, щоб не сумно було їздити в громадському транспорті. Кращий за всіх Вілкайтіс. Він кандидат у президенти від литовського відділення всесвітнього руху їдоків. Гасає повсюди і всім булочки роздає, викрикуючи «хто має, нехай кусає!». Чи це не глум над людьми, каже одна бабця, коли люди не можуть дістати не лише булочок, але й хліба? По тєліку показували, як його заступник — Ерліцкас — відповідає на запитання журналістів. Той рота не розкриває, типу — черевомовець, говорить з живота і щось на пальцях показує, а інший намагається перекладати, що віце-президент говорить. Ми з Мінде хоч нареготалися, бо з балачок інших зовсім жодного толку. Хороший клоун той Вілкайтіс, а Ерліцкас — взагалі молодець. Показували уривки з його вистави, то там вони одчухрали конкретно всіх президентів та різних діячів.

Ближче до Риги Мінде повертається до старої теми:

— Що, підемо до Центрального ринку?

— До якого Центрального ринку? Я ж тобі казав, якщо нас там пов’яжуть, і я сяду на жопу.

— Ще ні разу не пов’язали нас з батонами, то чому зараз мали б? Ми одним ударом все розпродаємо і стрибаємо назад у потяг.

— Завжди щось буває вперше.

— Коли буває вперше, залишаються плями крові на простирадлі. А для нас вже не вперше.

— Що ти тут верзеш? Що за чухня про кров? Буде він тут пояснювати мені про простирадла.

— То нафіга тягатися тут з торбами, якщо не можна взяти найкращий бариш?

— Послухай, якщо хочеш — вали до Центрального ринку. Необов’язково нам ходити, тримаючись за руки. А коли повернешся з капустою, знайди собі діваху, і тоді й побалакаємо про простирадла.

Насправді в Мінде не було дівчини. Я б зауважив, якби він намагався когось підчепити, але дівки його не цікавили, і зовсім не було помітно, що він стурбований з цього приводу. Він трошки клаповухий, але путьовий пацан. Вічно біля нього крутиться зграйка таких дівах,