Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

«Пане Зальцінґер, то ви ще тут, а не в Америці?», -питалися в Моше.

Моше ніяково усміхався.

Того дня, коли Моше прийшов до ребе, Нохума Мордехая Фрідмана, по всіх чортківських вулицях пахли сливові садки, але Моше приніс до будинку ребе запах риби, яку привезли йому купці з Буковини. Ребе недовірливо поглянув на Моше і згадав, що той тримає невеличку бакалійну крамничку неподалік Ринку, з якої на півміста смердить рибою. Зі слів Моше, всі невдачі з отриманням американської візи було послано на його голову заздрісниками, тому чи не міг би ребе вичитати у своїх книжках, що потрібно робити, щоби мрія Моше здійснилася. Ребе Нохум Мордехай Фрідман теж знав, що всі Зальцінґери в Америці, і тільки Моше залишився в Чорткові, бо загубився дитиною під час війни, коли євреї тікали до Відня. «Прийдеш за тиждень», - сказав ребе на завершення розмови. І Моше вийшов від ребе розчарований, хоча й переконував себе, що навіть ребе може чогось не знати. Зрозуміло, які брами поміж людиною і Б-гом виставлено і не кожен їх може здолати. «Не кожен ребе», - поправив себе Моше.

До Рош ха-Шана залишалося якихось два тижні: всі крамарі, які торгували на Ринку, хотіли спродати якнайбільше товару. А того ранку, коли підполковник Котарба бачив заклопотаного Моше, що біг Ґрюндвальдською до своєї крамниці, Моше біг відчиняти крамницю, бо буковинські купці везли йому рибу, дактилі й сливи. А коли ті купці приїдуть - не знав ніхто.

Чортківські крамниці, що належали євреям, зачинялися напередодні Рош ха-Шана 14 вересня 1939 року, коли єврейський 5699 рік від початку світу зміниться на 5700, щоби відчинитися 17 вересня. Так думали мешканці Чорткова, власники крамниць, прокуратор, який купував дактилі, й сам Моше, прокрутивши два рази ключ у дверному замку крамниці.

У нью-йоркській бухті на острові Елліс розмістився фільтраційний пункт для нових еміґрантів. Коли корабель із пасажирами заходив у бухту, де Іст Рівер зливався з Гадсоном, то на прибульців, змучених двотижневою плавбою, дивилися сірі береги Брукліну і Нью-Джерсі. А прибульці поїдали Мангеттен зацікавленими поглядами. І ступали просто з корабля на американську землю, чекаючи своєї черги, щоби перейти всі формальності: перевірку документів, фізичного стану, запитання, записи у формулярах еміграційної служби. Особливо перевіряли на туберкульоз і трахому. Списки прибулих до Америки пасажирських кораблів рясніли прізвищами. Серед пасажирів з Європи були і ті, що народилися в Чорткові, і ті, що мешкали у цьому місті. Виглядало, що Чортків їхав у гості до Нью-Йорка. Навряд чи Чортків записував тих, хто покидав місто, зате Нью-Йорк записував їх ретельно, наче китайські каліграфісти військові хроніки.

Євреї виїжджали з Чорткова. Кидали синагоги і крамниці на солодких, як суботня хала, берегах Серету. У 1903 році виїхала Саллі Фурманн, забравши з собою чотирьох дітей: Моше, Еву, Шлойме і Мольке. Того ж року покинули Чортків Зальцінґери: тридцятишестирічний Манє з дітьми Ханою, Кларою, Хаєю, Анною, Аделею, Міною, Гудел, Меною. Родина Блехів виїхала 1914 року, а Ваксмани -1922: тридцятисемирічний Арон із тридцятитрирічною дружиною Ривкою та дітьми Хавою, Двойрою, Мордком.

Поляки покидали Чортків квашеної капусти: батько і син, Кароль зі Станіславом Щепановські виїхали 1907 року. У1910 році виїхала з Чорткова Марія Беднарська з трьома дочками: семирічною Евою, чотирирічною Мальвиною і дворічною Зоф’єю. Мабуть, її чоловік виїхав швидше і, облаштувашись, оплатив їм подорож кораблем до Нью-Йорка. 1920-го троє дівчат Бєґановських - Гелена вісімнадцяти років, Петрунеля шістнадцяти років і тринадцятирічна Зоф’я.

Українці забирали з собою у далеку дорогу запах жирного чорнозему і світло зелених свічок верб. Брати Григорій і Василь Яхніцькі, виїхали, відповідно, 1907 і 1912 року. Якщо припустити, що Григорій улаштувався на пенсильванських копальнях, то Василь приїхав до Америки вже на приготовлене йому старшим братом місце. А Дмитро Кравчук -1922 року.

І розчинилися євреї серед вуличної торгівлі, і передавали одне одному тепле, як куряче яйце, слово Тори, щоби не забути себе. І розпорошилися поляки від чиказьких боєнь Іллійносу до копалень і ферм Пенсільванії, тримаючи під язиком оплатки, щоби пам’ятати себе. І розійшлися українці серед вулиць чужих міст, схиляючи голови під час читання Євангелії, щоби не згубити себе. І якщо були вони з Чорткова, то хоч єврей, хоч українець, а хоч поляк, - знаходили у своїх мовах такі слова, щоби згадати порох тої землі і небо того міста.

31927 року Америка змінила квоти для емігрантів, і з того часу число мешканців Чорткова приросло. Виїжджати було нікуди.

На Ловер Іст Сайд життя майже не відрізнялося від життя у містечках Речі Посполитої, звідки переважно й приїхали галицькі євреї. Хіба що тут вулиці були довші, а будинки значно вищі. Євреї понавідкривали крамниць і пекарень, почали торгувати, а потім купили будинки, переобладнали їх під синагоги, і почали в них молитися. Батьки переважно торгували, пекли хліб або ремонтували взуття, а їхні діти ходили до шкіл. Усі розуміли, що головне їхнє місце у згортках Тори - місці, дарованім їм Всевишнім, хоч би серед яких вулиць із Гідрантами та будинків із металевими сходами вони жили.

Брати Зальцінґери пірнули у стихію торгівлі. Спершу торгували з дерев’яних лотків, а потім, винайнявши приміщення під крамницю, прикупили й будинок. Іцик, Мордко та Еміль доводилися рідними братами Моше Зальцінґеру, який мешкав у Чорткові і якого вони намагалися перетягнути до Нью-Йорка. Моше був останньою дитиною у родині бучацького купця Зальцінґера. Коли 1915 року війна вигнала Зальцінґерів із Бучача до Відня, десятирічний Моше загубився серед втікачів і його підібрав служник чортківської синагоги Залман Кріґель, який повертався до Чорткова, бо фронт просунувся так далеко, що австріяків не можна було наздогнати. Старі бездітні Кріґелі виховали Моше, одружили його і, померши, залишили жити на цьому світі у їхній кам’яниці на