Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

Іншим разом, під час вечері, поки гість просто пояснював, що французький фразеологізм «замок в Іспанії» позначає химеру, вона з викликом у зелених очах призначила йому зустріч за рік в іспанському замку, де запросила випити аперитив.

— Рівно за рік ми будемо пити шампанське у власному замку в Іспанії! І хочу вас запевнити, що за нього заплатите саме ви!

Аби виграти це парі, нам довелося літати на середземноморські costas всі наступні вихідні, аж поки ми не поклали оком на величезний будинок із зубчастою вежкою, який мешканці сусіднього містечка ліниво назвали «el castel». Таке життя вимагало повної віддачі, тож, коли я нарешті подарував їй дитину, що вона мені замовляла щоранку, стало ясно, що треба попрощатися з гаражами та все ліквідувати, аби повністю віддатися своїй ноші. Я усвідомлював, що її божевілля одного дня може їй зашкодити, що вона може зійти з рейок, це не було напевне, але після народження дитини я мав до цього приготуватися, бо тепер ішлося не тільки про мою долю, до неї додавався ще bambino, можливо, вже навіть почався зворотний відлік. Саме на цьому «можливо» ми щодня танцювали та святкували.

Незадовго після одного з її днів народження з Мамою почалися метаморфози. «Це було ледь помітно неозброєним оком, але навколо неї почали змінюватися повітря та настрій. Ми нічого не побачили, але відчули. На ній позначилися спершу незначні речі — в жестах, кліпанні вій, оплесках, у зміні темпу. Спершу, аби не збрехати, ми нічого не побачили, тільки відчули. Ми сказали собі, що її оригінальність продовжувала зростати, що вона досягнула нового рівня. Згодом вона почала регулярніше нервувати, її гнів тривав довше, але тут не було нічого особливо тривожного. До того ж вона продовжувала часто танцювати, хоча й з більшим самозабуттям, але тут не було нічого особливо тривожного. Вона пила трохи більше коктейлів, іноді одразу вранці, щойно прокинувшись, але ні час, ні доза нічого відчутно не змінювали, порядок речей залишився таким самим. Тож ми продовжили наші життя, наші свята, наші подорожі до раю». Це написав мені батько, розповідаючи, що тоді трапилося.

Дверний дзвінок пробудив нову природу матері. Чи то пак той, хто дзвонив. Впалі щоки, особливий колір шкіри, який може дати тільки офісна робота, відчуття обов’язку, що аж полиняло на його габардин, — це був податковий інспектор, який нагадав батькам, що вони вже давно забули заплатити податки, так давно, що в нього під пахвою була товста тека, бо пам’яті вже не вистачало. Отже, батько засунув у рота люльку з усмішкою, потім пішов по чекову книжку, що лежала на тумбочці біля входу, саме над нею висів портрет прусського вершника. Але Татова люлька випала йому з рота, коли той податківець оголосив усю суму, а також пеню для тих, хто затримав виплати. І пеня була величезна, та й сума просто вражала та збивала з ніг. У буквальному сенсі слова — фізично, тому що Мама почала сердито штовхати податківця, котрий спершу впав. Тоді Тато спробував її заспокоїти, потім він енергійно підняв ті податки за рукав і стримано вибачився, не втрачаючи відваги. Але той чоловік розсердився та аж почав заїкатися:

— Тепер доведеться заплатити! Для суспільства корисно, коли люди платять сво-сво-сво-свої по-по-по-по-податки! Ви ви ви ви… ви ж із задоволенням користуєтеся круговими перехрестями! Ви ними користуєтеся без без без без сум-сум-сум-сумнівів!

А Мама йому на це незвично люто відповіла криком:

— Ви просто проститутка, та ще й ображаєте нас! Ми, мсьє, ніколи їздимо тими вашими круговими перехрестями, ми не такі! Якщо ми й користуємося тротуарами, то круговими перехрестями точно не користуємося! Якщо вже так добре платити ті податки, то зробіть уже собі таку ласку! Підіть заплатіть наші податки!

Поки Тато намагався знову розкурити свою люльку, стривожено спостерігаючи за моєю матір’ю, вона взяла парасольку, що стояла біля дверей, і відкрила її, аби вигнати ті податки з квартири. Відступаючи на сходи, податковий пан кричав:

— За це ви теж дорого заплатите, ви за все заплатите! Ваше життя перетвориться на пекло!

Тож матір, використовуючи парасольку як щит, змусила швидко скотитися сходами лицаря ордену податкових мечоносців, який чіплявся за перила та відважно рохкав. Він падав, знову чіплявся, ковзав і знову чіплявся. Мамине почуття обов’язку пережило серйозне випробування. На якусь коротку мить я побачив, як у її байдужих почервонілих очах на мить промайнуло все її довге життя. В якийсь момент Татові вдалося її обійняти та зупинити, їй уже саме вдалося спустити податки на декілька сходових майданчиків вниз. Після двох загрозливих телефонних дзвінків пан з податкової пішов шукати гроші на кругові перехрестя деінде, в інших людей. Після того, як ми всі втрьох добряче насміялися, Тато запитав:

— Але, Гортензіє, що це з вами сталося? Що на вас найшло? Тепер у нас будуть великі неприємності…