Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

нами пролунали кроки.

– Щось ви дуже швидко, – промовила Оленка.

– Це хто... це хто тут? – пролунав здивований чоловічий голос.

З несподіванки Оленка підскочила, а Сашко припав до стіни. Перед ними стояли... двоє дорослих незнайомців. Один з них спрямував свій ліхтар на Сашка, потім на Оленку і, врешті, на рюкзаки.

– Оп-па! Ти гля’, старий, – сказав чоловік, штовхаючи ліктем другого. – У нас конкуренти намалювалися. На наше добро хавку роззявили. Ану, пацанва, коліться – хто такі?

Діти перелякано завмерли на місці, зрозумівши, що незнайомці – ті самі злодії, що обікрали музей. Сашко спробував щось відповісти, але замість слів пролунало якесь незрозуміле булькотіння.

– Я щось не врубаюся, – грізно озвався другий чоловік. – Ви що, збираєтеся тут комедію ламати?! Швидко розповідайте, хто такі і чому в наших речах копирсаєтесь?

– То не ваші речі, ви їх з музею вкрали, – пробурмотіла Оленка.

– А ну-ну, що я чую? Це хто тут такий борзо сміливий?

Чоловік дістав із-за пояса ніж, наблизився до дівчинки й приставив вістря до її щоки. Поки бандит насолоджувався Оленчиним переляком, другий перебирав речі у рюкзаках. Нарешті він вигукнув:

– Е, старий! Та тут не все! Шмаркачі кудись уже штовхнули частину товару!

– Що-о-о?! – заволав перший і ще дужче притиснув ніж до Оленчиного обличчя.

– Признавайся, куди речі поділи? – прошипів він і з усієї сили наступив дівчинці на ногу.

Оленка закричала від болю. І тут сталося несподіване. Сашко, який досі стояв, обпершись об стіну, рвучко вискочив уперед і з усієї сили заїхав головою бандитові в живіт. Той послизнувся на вологій підлозі тунелю і впав. Але його спільник рвучко схопив хлопця за шию, притиснув до себе й зловісно зашипів:

– Сміливий, так? Слухай сюди, сміливцю. Якщо через десять секунд ти не розповіси, куди подівся наш товар, ми почнемо відрізати у твоєї подружки вуха й пальці, а потім і за твої візьмемося. Зрозумів?

Сашко перелякано захитав головою. Тим часом другий бандит підвівся, притиснув Оленку до стіни й схопив її руку, удаючи, що збирається різати палець. Дівчинка заплющила очі й зціпила зуби. Сашко не витримав і закричав:

– Стійте! Не треба! Я все розповім! Ми тут удвох прогулювалися, випадково натрапили на ці рюкзаки й вирішили винести їх на поверхню, щоб віддати у музей. Один рюкзак винесли, а решту не встигли – ви нас упіймали.

– І чого ж це ви тут прогулювалися? – запитав бандит з недовірою. – Інших місць для прогулянок немає? Глибина колодязя понад десять метрів, люк ми замаскували, а драбину прибрали. Як ви дісталися всередину?

– Ми з боку моря до тунелю увійшли, де річка витікає.

– Добре, де зараз перший рюкзак?

– А-а-а... – Сашко на секунду затнувся, метикуючи, як обдурити злодіїв і виграти час. – А ми його винесли до корпусу табору «Морський» й заховали під пальмою.

– От недоумки, – випалив бандит і зло­вісно вищирився: – Отже, слухай сюди, піонер-герой недороблений. Зараз ти мухою летиш до вашої схованки і тягнеш сюди рюкзак. Ясно?

– А Оленка? Може, ми удвох підемо? Я ж сам не впораюся. Він важкий.

– Дотягнеш, якщо схочеш, щоб твоя подружка живою звідси вийшла. Даю тобі рівно двадцять хвилин.

– Так мало?

– Якраз вистачить мотнутися туди й назад. А спробуєш викликати охоронців, то поки поясниш їм, що й до чого, поки вони організують на нас облаву, мине ціла година. За той час я переріжу малій горлянку і спокійно піду звідси. Зрозумів?

Сашко швидко закивав.

– Пам’ятай: рівно за двадцять хвилин твоїй подружці... – другий бандит недво­значно провів лезом ножа по Оленчиній шиї і скомандував: – Все, рушай, час пішов. І дивися мені, не геройствуй. Зробиш усе як треба, може ще й поживете.

Сашко позадкував, а через кілька кроків повернувся й побіг, зникаючи у темря-

ві...

Сергій з Антоном підкралися до краю тунелю й обережно визирнули, чи не ходять десь поблизу охоронці табору. Навколо було порожньо й темно, лише місячна доріжка освітлювала вузьку смугу пляжу. Припасувавши рюкзак поміж двох великих каменюк, що стирчали з прибережної гальки, наче горби верблюда, хлопці одразу ж рушили

назад.

Спускатися в тунель вдруге та ще й без вантажу було значно легше. Раптом Антонові, який ішов попереду, здалося, ніби хтось біжить назустріч. Хлопець подав Сергієві знак зупинитися і вимкнув ліхтар. Кроки лунали все гучніше, вже стало чути важке уривчасте дихання, і коли бігун порівнявся з Антоном, той різко увімкнув світло.

Перед хлопцями заніміло перелякане Сашкове обличчя.

– Ти чого тут теє... бігаєш у темряві, мов привид підземелля? – запитав його Сергій здивовано.

Сашко не відповідав, лише важко дихав, мотав головою і вказував рукою у той бік, де залишилися Оленка і бандити. Нарешті відсапавшись, швидко пояснив, що сталося, поки їх не було.

– І що тепер робити, я не знаю, – завершив розповідь Сашко, мало не плачучи.

– А що тут думати?! – вигукнув запальний Сергій. – Треба налетіти й відгамселити тих двох.

– Ти що? Вони такі здоровезні, ми не подужаємо.

– Але ми несподівано нападемо, поки вони зорієнтуються, ми їх пов’яжемо.

– Не мели дурниць. У них ножі й Оленка в заручницях. Поки ми вдаватимемо з себе суперменів, вони легенько переріжуть їй горло, а потім і нас порішать.

– Та ну, не вірю.

– Бачив би ти їхні обличчя, одразу б по­-

вірив.

– Отже, так, – озвався Антон. – Сперечатись ніколи. Вихід один: треба повернути їм рюкзак.

– Чи ти здурів?! – не погодився Сергій. – Ми ледве його дотягли, а тепер назад тарабанити?

– А якщо вони Оленку прикінчать?

– А де гарантія, що вони не зроблять цього після того, як ми повернемо рюкзак? Вона ж бачила їхні обличчя, зможе в міліції скласти фоторобот. Оленка – свідок, а свідків не залишають живими.

– Тоді які ще пропозиції?

Сашко вже трохи оговтався і знову міг тверезо мислити:

– Треба викликати підмогу.

– Часу не вистачить. Ти ж казав, що тобі лише двадцять хвилин дали.

– Я можу притягти рюкзак з частиною награбованого, а решта, скажу, розсипалася по дорозі. Бандити жадібні і не схочуть втрачати добро, тож пошлють мене все визбирати. А тим часом допомога прибуде.

– Не встигнемо, – заперечив Сергій. – Поки знайдемо охоронців, поки до них дійде, у чому річ, поки вони узгодять свої дії з начальством... Ні, бандити не такі дурні, так довго не чекатимуть. Зрозуміють, що ти зволікаєш, і накивають п’ятами, у кращому разі. А в гіршому...

– Так, – плеснув у долоні