Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Антон скерував промінь ліхтаря до виходу з тунелю й побіг уперед, не звертаючи уваги на калюжі, струмки, вапняні нарости й інші перепони. Опинившись на поверхні, засапано промовив:
– Шкода, що немає годинника і ми не можемо зорієнтуватися, скільки у нас в запасі часу.
– У мене є годинник у мобільному, – відповів Сашко.
– Як? У тебе ж не було телефону?
– Це Оленчин, вона дала мені його в тунелі, коли ми перепаковували речі. А коли підійшли ті двоє, я сховав мобілку у кишеню.
– Чого ж ти мовчав досі?! – вигукнув Антон. – У ній записано номер дядька Лева, треба негайно телефонувати до нього! Він живе в гуртожитку неподалік!
Хлопець схопив телефон і почав шукати номер шеф-кухаря.
Лев Дмитрович мирно спав після виснажливого чергування, і коли вечірню тишу прорізав пронизливий рингтон, лише скривився й накрив голову подушкою. Але телефон вперто тероризував слух шеф-кухаря. Нарешті чоловік не витримав і підніс слухавку до вуха.
– Алє-е-е, – тяжко озвався він і почув, як у відповідь йому заторохтів стривожений голос Антона.
Сон одразу наче рукою зняло. Мов за сигналом тривоги на судні, колишній моряк (нехай навіть і кок), стрімголов зібрався, на ходу вислуховуючи пояснення.
– Хлоп’ята, ріднесенькі, тільки не наробіть дурниць, не геройствуйте даремно, – благально просив дядько Лев, одночасно запихаючи за пояс кухонний тесак і сокирку для м’яса. – Робіть усе, що вони вимагатимуть, зволікайте. Я вже біжу до вас. І ще – як тільки прибудете на місце, непомітно наберіть мене по мобільному і більше не вимикайтеся. Я не відповідатиму, але чутиму, що там біля вас робиться. І нічого не бійтеся, я вас напризволяще не залишу.
Дядько Лев вибіг з гуртожитку й помчав до пляжу. Оголошувати загальну тривогу він не наважився, щоб часом не зчинити у таборі зайвого гармидеру і не злякати злочинців, які утримують заручницю...
Оленка відчувала себе маленькою пташкою, що випадково випала з гнізда. Вона мовчки сиділа на холодній землі, підібгавши ноги, обхопивши себе руками і втягнувши голову в плечі. Лише очі визирали з-під лоба й перелякано спостерігали за бандитами. Чоловіки ж не звертали на неї жодної уваги й увесь час про щось сперечалися, широко розмахуючи руками. Їй здавалося, що минула вже ціла година, а це означало, що хлопці або злякалися і втекли, або побігли за допомогою, яка, звичайно ж, прибуде занадто пізно. «Ні, скоріш за все втекли, – думала вона з гіркотою. – Зрештою, хто я для них така? Лише вередливе дівчисько, котре з першого ж дня намагалося їм нашкодити. То й нема чого ризикувати життям через мене. Так мені й треба, дурній». Коли хтось із бандитів позирав на годинник, дівчинка здригалася, думаючи, що настала її остання хвилина.
Та ось із глибини тунелю пролунав шум. Чоловіки припали вухами до стіни, вимкнули ліхтарі й прислухалися. За хвилину вони зрозуміли, що людина волочить щось по землі. Один із чоловіків увімкнув ліхтар і побачив Сашка, який ледь пересував важкий рюкзак.
– Обережно, вилупку! – вигукнув бандит. – Поб’єш музейні експонати, хто нам тоді за них ціну дасть?
Він схопив рюкзак, підняв, зважив у руці й промовив підозріло:
– А тут не все. Де решта товару?
– Ну-у-у, – затявся Сашко, – я ж казав, що рюкзак важкий. І теж подумав, що, оскільки в ньому прилади, то можу ненароком їх потовкти. Тому частину виклав, а частину притягнув. Зараз вивантажу і повернуся по решту.
– Ах ти... ти що – знущатися надумав?! – скипів бандит. – Я ж попереджав, що даю тобі на все про все двадцять хвилин.
– Облиш, – втрутився другий бандит, заспокоюючи напарника. – Мішок направду важкий. Я сам його заледве сюди затяг.
– То що нам тепер – до ранку тут з ними цяцькатися? Завтра товар уже в клієнта має бути, а нам ще вибиратися звідси.
– Ну то я залишуся з малою, а ти підеш із пацаном і підсобиш.
– А якщо на виході вже засідка ментівська чекає? Тут, у тунелі, можна таємними ходами втекти, а на поверхні зовсім не так.
– А ти пацана увесь час перед собою тримай і прикривайся ним. Як занюхаєш щось підозріле, – одразу ніж до горла й назад у тунель. Менти не наважаться заручником ризикувати. Давай, старий, давай. Сам кажеш – часу обмаль.
«Старий» невдоволено сплюнув, вихопив з піхов великий мисливський ніж і, пригрозивши ним Сашкові, наказав іти до виходу. Він ступав за хлопцем крок у крок, тримаючи ніж в одній руці, а в іншій – ліхтар, променем котрого нишпорив вгору-вниз, праворуч-ліворуч, ніби намагався знайти заховану в бетонних стінах пастку. Однак від різких рухів ліхтаря в очах постійно блимало, тож чоловік заспокоївся й далі світив лише під ноги. Тому в темряві і не помітив, коли наблизився до колодязя.
Як досвідчений дослідник шахт і печер, Сергій стиха скрадався за Сашком майже до засідки бандитів і чув усю розмову. Так само непомітно й тихо він повернувся до Антона й переповів, що незабаром Сашко з’явиться під конвоєм одного зі злодіїв.
– Треба спробувати завалити його, – підсумував розповідь Сергій і красномовно рубонув ребром долоні собі по шиї.
– Ти що? Він же бугай здоровий, – заперечив Антон, – однією лівою нас заламає.
– Перемагає не сильніший, а хитріший і спритніший, – по-філософськи зауважив Сергій і почав щось швидко нашіптувати йому на вухо.
Антон вислухав, ствердно кивнув, і хлопці вирушили до колодязя, через який, як уже стало відомо, злодії затягли до тунелю награбоване. Антон підсадив Сергія до отвору у бетонній стелі тунелю. Той, наче людина-павук, уперся руками в протилежні стіни і якимись лише йому відомими прийомами почав шкребтися догори, аж поки повністю зник у круглому отворі.
Антон тим часом акуратно виколупав з пересохлого дна ріки велику каменюку. Сергій уже примостився в колодязі й тримався там, наче розпірка, лише за допомогою ніг та спини. Антон подав йому каменюку. Обхопивши її руками, хлопець завмер, нагадуючи скульптуру античного атланта, що підпирав балкон київського будинку, у якому мешкав Антон. Хлопець ледь не луснув, стримуючи сміх, коли уявив, як виходить удома на балкон, а з-під балкона лунає багатостраждальний голос атланта-Сергія, що благає Зевса-Антона про помилування й звільнення від рабства та непосильної ноші.
Потішна картинка в Антоновій уяві розвіялася одразу, як тільки вдалині блимнуло світло. Антон подав Сергієві знак бути напоготові, а сам відійшов убік, сховавшись за невеликий виступ у стіні. Незабаром пролунали кроки й за хвилину з’явився Сашко. Тільки-но хлопець, ступаючи за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів», після закриття браузера.