Читати книгу - "Вільний світ"

рову. Чи всіх, хто їхав на цьому поїзді? Розтрощені від прямого попадання перший і другий вагони крутяться в стугонінні вогнища, ніби картонні. «Ніхто й не врятувався, мабуть», – думає Єфрем, скидаючи картуза. («У другому вагоні, «жіночому», їхали сестри Юля та Ніна», – гострий спогад шпигає десь зліва… зліва, де серце?) Далі декілька вагонів, повалених на бік (із їхніх вибитих шиб уже проростають пелюстки вогняних квітів), так, що й не зрозуміло, чи врятувався хто. А хвіст цього диво-поїзда, що майже два тижні (з кінця березня до початку квітня) віз і віз цю молоду робочу силу сюди, до Німеччини, на поміч Рейху, таки вцілів. Прибулі дивом устигли повискакувати й під тиском конвоїрів, що підганяли їх і словами, і тумаками, поховатися, як миші.

– Бач як? Усе місто темне-темнісіньке – від бомбів ховається… А тут світло, наче вдень! Добре видно, куди скидати!

– Так куди вже скидати? Усе вже побомбили!

Усе? Чи не все? Раз по раз ще розрізає повітря страшний свистячий звук (так, певно, звучить смерть) і стугонить, як жива, земля під ногами. Будівля мюнхенського вокзалу на тлі нічного неба палахкотить чітко й виразно. Ніхто й не намагається її гасити – марна справа! Під бомбами, які й далі щедро сиплються майже без перерви, – аж до світання, – це все одно, що стати живою мішенню, позначеною хрестом на мапі цього міста.

Ванько підкочується до Єфрема: «Слыш, паря! А так им, этим немцам, и надо! Пусть получат своё! Агрессоры! Фашисты!» Ванька – той самий росіянин із Ракова. Чи доля вже така? Поєднані з Єфремом в одній зв’язці – опинилися разом і тут. Ванька так і не повернувся до свого Воронежа. Тоді, коли вони тікали разом із проскурівського концтабору, він так і заявив Єфрему: «К тебе ближе! Сперва у тебя немного отъемся, а тогда уж…»

Що він повернеться до Воронежа (повторював це без кінця), стало вже такою собі приказкою, чутою по сто разів на дню («Вот у нас, в Воронеже!», «Эх! Кабы ж оказаться в Воронеже!»). Може, так би воно й було, якби не сільська молодичка Оксана, яка запросила його «на поміч». А потім… Потім почалися ці «вивезення» молоді на роботу…

– Freche Amerikaner![4]

– Jawohl! Vor dem Jahre dreiundvierzig gab es keine Bomben da! Sie haben sich hierher kaum gewagt![5]

Це німці із супровідників (ще вчора грізно з-під брів гаркали, сварилися – справжні наглядачі) лежать у весняному багні поруч із тими, кого везли сюди, як скотину, у дерев’яних, з одним вузесеньким заґратованим віконечком вагонах, покотом на соломі (окремо дівчат і хлопців), перераховували на станціях, кидали по в’язанці дров для бляшаної буржуйки. А зараз такі ж упосліджені, нагнуті, принижені кимось іще сильнішим за них, кимось, проти кого ці їхні автомати – дитячі пукалки.

– Слышь, Ефрем! О чём это они? Ты ж учил немецкий?

Але Єфрем не чує його, так само як і не дослухається до тих двох біля нього. Він задивився в бліде світанкове сяйво, що прогнало цих шулік у небі, як нічний морок. Пожежні машини над’їхали зусібіч і, як великі жуки, сновигають між здибленими шпалами, вагонами колесами догори, вирвами від бомб, усе ближче й ближче підкочуючись до палаючої будівлі вокзалу. За годину-дві на місці вогняного смерчу лише чорне хмарище кіптяви, загусла, смердюча, смоляниста імла, а в ній – сотні робітників (ніби враз відкрило шлюзи гігантського мурашника, бо й справді де їх стільки взялося о шостій ранку?), і кожен щось несе, складає сміття в триколісні возики, розтягує погнуті й перекручені шпали, а натомість тягне нові. Мурашник? Мурашник. Гігантський, справний, механізований. Так от який ти, вільний світе? Ось ти яка, Європо? Така ж знедолена й розчавлена війною, яку сама ж і розпочала? Що важливіше: хто розпочав чи хто завершить?

Довга колона – по двоє, по троє – майже без охорони суне до міста. Та й яка вже тут, у Німеччині, охорона? І куди вже його тікати? Хто міг чи хотів (із тих, кому випав такий шанс і хто ним скористався), той втік іще в Україні, бо кордон – це та межа на мапі, яка стає точкою неповернення. Єфрем тікав аж двічі до цього останнього, остаточного «вербування». Вертав манівцями (бо ж без документів) додому, щоб тоді, серед ночі, сторожко застукати у віконце до матері («Мамо! Відчиніть! Це я!»). А тоді зранку мати з могоричем до сільського старости: «Миколо Лесандровичу! То як бути? Казати, що знову доктори відпустили? Га? По болісті? Як минулого разу?»

І цього разу, певно, чекала-виглядала, знала-бо, що Єфрем молодий і спритний, крізь вогонь і воду пройде! Не пройшов… Цього разу – ні.

Усіх у цій довгій колоні знову перераховують, заново переписують (бо ж не всі пережили нічне бомбардування), потім роздають їжу. Кожен має миску – казанка – кухля – кружку – консервну бляшанку й тягнеться з цим до польової кухні. Ополоник якоїсь гарячої бурди й суха галета на закуску. «Ости». Хай дякують і за це. У Єфрема в полотняній торбі ще залишилися сухарі (Дарка насушила) і жовтавий кусень сала (цей український смаколик неабияк здивує німців – господарів, до яких врешті й потрапить Єфрем). Німецькі господарі… Усі вже знають, що їх «розберуть» по фермах бауери (меткий, щойно прибулий перекладач уже озвучив це), отже, смертельного конвеєра, вбиваючого шкідливого виробництва на військовому заводі, виснаження й недоїдання вони, швидше за все, не зазнають. Та все ж життя на чужині… Серед німців? Серед німців.

Німці… Які вони? Ось уперше можна їх зблизька роздивитися. Чи оцей весь багаторазово засвоєний досвід правдивий? Образ ворога (куди ж без нього?), культивований роками…