Читати книгу - "Курячий бог"

Мовчазні гори кинули важку тінь на морський берег. Він став тихий та порожній. Юнаки і дівчата, пересміюючись та перемовляючись, потяглися стежкою у вузьку ущелину. Останнім ішов чубатий парубок.

Сергійко з жалем дивився їм услід.

— Ви ще прийдете? — гукнув навздогінці.

— Обов'язково! — відповів дзвінко парубок. І мовчазні гори глухою луною ствердили його обіцянку.

Кримський вечір неквапливий. Ще довго опісля того, як сонце сяде за гори, по-денному синіє й проміниться небо. І зорі не поспішають спускатись донизу. І прикордонники не засвічують своїх яскраво-сліпучих прожекторів. Тільки море в такі години хлюпоче голосніше, шумить безперервно, тихо ворочається десь у глибииі, мов перед сном людина.

Пляж холодіє, і на ньому залишаються тільки поодинокі любителі вечірнього купання. Вони поквапливо бурунять морську гладінь, нирхають голосно, мов коні. Довго не затримуються у воді, теж якось поспішно витираються на березі досуха, вдягаються і йдуть кудись у невідомість.

Озирнувшись, Сергійко побачив, що залишається на всьому березі самісінький. Хоч ще подекуди й бовваніли людські постаті, та було видно — довго вони тут не затримаються. Від рибальського вогнища повіяло неприємним гаром і холодочком. Для чого стерегти те, що втратило живу силу, стало нікому не потрібним? От коли б у нього були сірники, то він розклав би тут багаття. Таке, щоб рибалкам було видно в морі. Тоді інша справа. А так… І де він тут спатиме? Хіба на оцьому схожому на качан капусти, вже холодному і аж якомусь слизькому камені примоститися? А до того ж — хіба йому хто наказував стерегти оце холодне попелище, в якому неприємно чорніли недогарки та недотліле вугілля? Рибалки вирішили, що він живе тут поблизу, і просили навідатися завтра. А стерегти…

Сергійко неспокійно снував біля погаслого вогнища. Коли він лишиться тут, то мусить спати на оцьому токовиську, вибитому рибальськими коліньми. І гаряче багаття не зігріє його напівголих плечей.

Чорні тіні росли, простягали волохаті лапи з усіх ущелин, лякали Сергійка своїми ведмежими обіймами. Сергійко зовсім не був боягузом. Але й залишатись далі тут не міг. Очевидно, тому, що людині неможливо жити в одинокості. Вона завжди повинна бути близько біля людей. А особливо тоді, коли людині навіть ще не настав час ходити до школи.

Останні пляжники зникали за кам'яним виступом. Може й Сергійко потягнув би за ними. Та, глянувши вгору, помітив, як на освітленій легеньким зоряним світлом поляні, мов журавлі в ірій, ланцюжком спиналися вгору люди. Йому навіть здалося, що він розпізнав отого чубатого юнака. І згадалось, як він кликав іти за ним у гори. Туди, де смачні груші і ще смачніший нічийний виноград. Той, що його можна було їсти скільки завгодно.

Сергійко не знав, хто ті веселі юнаки і дівчата. Він знав одне: вони вміло граються м'ячем, безстрашно купаються в морі, сміються і жартують. Значить, вони хороші люди. Коли виросте, то й він обов'язково буде таким.

Сергійко забув і про рибалок, і про погасле вогнище. Відчув потребу бути біля людей, і це примусило його діяти і діяти негайно. Самі ноженята понесли його на ту ледь помітну стежку в чорній ущелині, якою пішли в гори веселі хлопці та дівчата.

На землю падала ніч. Особливо це було помітно тут, в ущелині. Пообіч до самого неба підіймались важкі скелі, небо відразу збіглося в смушину, але Сергійко на те не зважав. Стежка була видимою навіть у темряві, і він старанно ловив її ноженятами. Вона вилась і кружляла між камінням, понад стрімким і страшним урвищем. Внизу чути було, як дзвеніла і шепотіла гірська річка. Удень тут Сергійко й ступити побоявся б, голова б йому замакітрилась, коли б зирнув униз. А так нічого. Не бачив у нічній темряві тієї небезпеки.

Час від часу чув приглушений сміх, далекі вигуки і навіть окремі голоси. Був переконаний, що то говорили юнаки, які його кликали з собою. І не йшов, а тупцювався у бігу, намагався догнати людей, і те старання проганяло від нього почуття самотності.

Йшов і ліз угору довго. Вже чорні скелі помітно понижчали. І небо стало ширшим і вищим. І море вже не гомоніло. Інколи він бачив його неосяжну блискучу гладінь десь далеко внизу, немов у казці. Воно було широким і безмежним, таким, яким його ніколи не бачив Сергійко. Але дивитись на ті нічні красоти не було часу. Він навіть не зважав на червоні та зелені вогники, що хиталися десь у морській безодні. Не помічав і поодиноких червонястих вогнів, що то там, то тут прокльовувались крізь товщу ночі в глибині гірських ущелин. Чув, як собаки десь валували глухо, по-вечірньому, як озивались вівці жалібно й ніжно і, здавалось, дуже близько, чи то на горі, чи десь унизу, в самому проваллі.

Зупинився захеканий. Довго наслухував. І вперше подумав, Що йде не тією стежкою, що йому тепер ніколи не наздогнати хлопців і дівчат і взагалі не вийти з цього темного громаддя чорних гірських вершин. І може, був би заплакав з розпачу і горя, та саме в цей час десь там унизу, в чорному мороці, щось раптово спалахнуло сліпучо, в небо стрільнули такі яскраві і гострі вогневі мечі, що він забув про свій страх і розпач.

Прикордонники просвічували прожекторами море. Мов лікарі, пильно оглядали на морському тілі кожну складку. Неквапливо і впевнено вели понад золотисто-казковим простором моря про-жектори-мечі, і Сергійко якийсь час любувався їхньою роботою. Йому стало зовсім не страшно. Коли тут десь поруч прикордонники з отакими сліпучими свічадлами, коли чути юнацьку пісню неподалеку, то чого ж лякатися Сергійкові? Хіба він один? Навколо ж люди. Свої, рідні люди…

Тихо в горах. І пісні замовкли. І голоси затихли. Тільки вівця глухо відповідала