Читати книгу - "Багряний рейд"

— А потім кулю собі в лоба. Така ж логіка, правда?

Нарешті Фомін подивився на Майю з цікавістю.

— До чого ви зараз це сказали?

— Бо ви знаєте — я кажу правду. І якщо стріляти всіх, кому вона відома, логічно застрелитися, хіба ні?

— У цьому кабінеті так зухвало поводяться лише вороги.

— Чому?

Фомін відповів не відразу. Спершу вийняв з-за вуха папіросу. Потім прикурив її від недопалка. «Бичка» старанно розтовк об денце масивної порцелянової попільниці — теж, мабуть, трофей чи спадок від того, хто займав кабінет раніше.

— Їм нема чого втрачати. Ті, в кого є найменший шанс викрутитися, чіпляються за нього. — Він випустив струмінь диму вбік. — Просяться. Шукають виправдань. Валяються в ногах.

— Не збираюся, — огризнулася Майя. — За два роки тут, під німцями, я втомилася. І не тільки боятися. Мене могли розстріляти ні за що, отак, як ви зараз погрожуєте. Бо моя робота в тилу так і не почалася. Вважайте, що завдання не виконане. Але правильно ось так: жодного завдання за той час, що була в тилу, я не отримала.

Фомін підвівся, пройшовся кабінетом, став біля вікна.

— Продовжуйте.

Майя прокашлялася, від диму шкрябало в горлі.

— Під кінець серпня сорок першого я перебралася до Королівки. Там у мене хвора тітка, за легендою поїхала її глядіти. Хоча, — вона сумно посміхнулася, — я б доглядала за нею і не задля легенди. Це моя єдина близька родичка. В селі мусила дочекатися німців, потім вступити на службу в органи окупаційної влади.

— Я вже почав вам вірити, і нате…

— Що не так?

— Ви не могли знати, які органи створить окупаційна влада.

— Але ж управлінські органи мусили бути! — парирувала Майя. — Куди можна, туди й треба влаштуватися. Замаскуватися, сидіти тихо, чекати зв’язкового, інструкцій, вказівок чи чогось такого. Отак і прочекала два роки.

— Марно?

— Зовсім.

Фомін повернувся за стіл, роздушив у попільниці другий недопалок.

— Хочете сказати: ніхто не налагодив із вами зв’язок?

— Припускаю — спроби були. У жовтні сорок першого в Королівці показово повісили чоловіка, якого зловили на узліссі шуцмани. Судячи з усього, пробирався в село, і припускаю: це міг бути мій зв’язковий. Другий випадок був уже в Макарові, під Новий рік. Поліцаї зупинили підозрілу жінку на в’їзді в місто, та відкрила вогонь і почала тікати. Її застрелили, при ній знайшли батареї для рації. Потім гестапо почало шукати і знайшло радиста, теж була стрілянина, чоловік підірвав себе гранатою. Там, де я працювала, все це відомо.

— То й що? Чому ви впевнені, що всі ці чоловіки й жінки шукали зв’язку з вами?

— Я ні в чому не впевнена, громадянине капітан. Чекала зв’язкового. Могла робити будь-які припущення. Від зими сорок другого вже поставила на своїй підпільній роботі хрест. В околицях діяли партизани, час від часу німці воювали з диверсійними групами. Але мене все це жодним чином не стосувалося. Уявіть, якось почала збирати різні відомості, котрі, на мою думку, могли б зацікавити військове командування. Безсистемно, фіксувала все підряд. Потім спалила записи в грубці. Отака з мене підпільниця.

Фомін зняв окуляри, хукнув на скельця, протер носовичком. Покрутивши в руці, знову начепив їх на носа.

— Хтось може підтвердити, що на ворога ви працювали за завданням відповідних радянських органів?

— Ні, — відрізала Майя. — Уже коли повернулися наші і я прийшла до уповноваженого НКВС та назвала йому прізвища тих, із ким мала справу, він послав кудись запити й отримав відповідь: усі, хто мене вербував, загинули. В різний час. За різних обставин. Підтвердити мої слова нема кому. — Вона вкотре зітхнула. — Про чоловіка не знаю нічого. Тітка померла. А товариш Даниленко, з яким мала справу…

Фомін ляснув долонею по столі.

— Стоп! Я в курсі, що Даниленко загинув у березні від бандитської кулі.

— Бандерівської.

— Хіба вони чимось відрізняються від бандитів? На щастя, націоналістичному бандпідпіллю не вдалося пустити тут, у нас, коріння. Традиції не ті. Мій колега, громадянко Зозуля, вам повірив, бо ви ж на волі. Отже, мав на те підстави. Бо, самі кажете, перевіряв вас. Я тут людина нова, і в мене нема жодної причини вірити вам.

— Але й жодного доказу того, що мені не можна вірити.

— Правда, — кивнув Фомін. — Мій принцип: сумніваєшся — вирви з коренем причину сумнівів.

— Маєте на увазі — вбий того, кому не віриш?

— Десь так. Такий закон воєнного часу. Не можна лишати ворога за спиною.

— То ви мене розстріляєте, аби позбутися головного болю?

Фомін переплів пальці обох рук, стиснув їх, потім поворушив,