Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Слово — це дія, а мовчання, відтак — відсутність дії. Чому ж Раббі Ельазар радить вдвічі цінувати бездіяльність? Відомо, що Творець Всесильний словом своїм створив всесвіт, розділивши світло та безодню. Відтоді не звучало в світі слів такої потуги, і можна було б сказати, що порівняно з добою творіння, Всесильний зберігає мовчання. Нинішній світ звуть іще Асія, тобто, діяння, а отже, це — світ слова. Ми говоримо, Всесильний тим часом мовчить, дозволяючи нам, недосконалим, здійснювати своє життя.

Кажуть, слово — це золото. Так називають малхут, царство, або іще — Малий храм. Мовчання — це біна, розуміння, Великий храм. Той, хто мовчить, дозволяє говорити іншим, витрачати своє золото, аж доки воно не вичерпається, відкривши дно, за яким — розуміння, підсумки втраченого часу і здійснених помилок.

* * *

Надворі ставало дедалі холодніше, і мрійникам-теплолюбам, що ніяк не бажали слухати щоразу вагоміших аргументів зими, велося чимдалі гірше. Міла десь тяжко застудилася, і Ян, високо піднявши комір, шкандибав ниньки крізь вітер і мряку по чергову порцію пігулок із жаби та відьмацьких настоянок. Так, принаймні, йому ввижалося, коли він хлюпав густим драговинним у вузьких і темних провулках, що вели до крамниці. Того вечора навіть аптека виглядала лиховісною вежею, осяяна тьмяним світлом та вовкуватими поглядами страдників, що стояли в черзі по аспірин.

Загрузлий в якихось страхітних казках, Ян аж підстрибнув, угледівши у вікні аптеки темну постать поряд із собою.

— Чого скачеш як дурний? — несхвально мовила примара.

— Мартине, ну ти й… — розпочав був Ян, аж тут його товариш ступив у пляму світла. Видовище було, щонайменше, несподіваним, — якого… — прохрипів Ян нарешті, — якого псячого лиха?!

Мартин Цуг виглядав так, наче ним щойно чепурили бруківку десь від Градчан до Староміської площі. Його куртка була пошматована і вимащена свіжим болотом, а права частина обличчя подряпана так нещадно, мовби який скажений котисько точив об неї пазурі.

— Страшно?! — погрозливо мовив Мартин.

— Ще й як! — пересмикнувся Ян. — Цур тобі, мана!

— Оце я і думав, — сумно зітхнув слідчий, — не варт’ мені туди потикатися. В аптеці либонь, побачать таке, поліцію викличуть… такий буде конфуз. Янчику, будь другом, сходи купи мені вати і спирту, чи там що. А я тут почекаю.

Приголомшений не на жарт, Ян лише й спромігся кивнути. Швиденько придбавши всіляких п’явок та примочок з мухомора, що ними, безумовно, послуговується сучасна медицина, він вискочив надвір, прагнучи якнайшвидше почути від товариша історію його каліцтв.

— І не питай! — похмуро попередив Мартин, з ходу розгадавши Янову інтенцію. — Не мучся. Я зара’ сам все розкажу. Зазирнеш до мене?

Ян уже зібрався з охотою погодитись, аж тут йому приверзлася Міла, сповита ковдрами і цілком безпорадна в облозі пігулок та мікстур. Потупцявши нерішуче, він зрештою видобув з кишені телефон і, ховаючись від холодного вітру, набрав домашній номер.

Відразу по з’єднанні слухавка зайшлася відчайдушним кахиканням.

— Міло, ти той, переживеш, коли я прийду додому годинки за дві? Та ні, зі мною все гаразд! Давай, пий свій відвар… Та знаю, що бридкий! Будь хорошою дівчинкою, і я принесу тобі пігулки! Га? Що? Ну вибач… Добре, домовились… Все, бувай!

Ян зітхнув з полегшенням.

— Ну от, мене відпустили. І наказали ноги не промочити, уяви собі!

Мартин зичливо ляснув його по плечі.

— Добре, не будемо, раз наказали! А от горлянку би промочити не завадило! Зараз розкажу тобі таку бувальщину, що сам проситимеш! Така тут пригода закрутилася… Але ходім, це не для двору балачка!

Слідчий роззирнувся, і Янові знову війнуло віддихом старих таємниць — дрібна мжичка, крізь яку сльозаво блимали зеленкуваті ліхтарі, змивала з бруківки століття три-чотири, видобуваючи з-під накипу сьогодення часи чаклунів та лиходіїв. На мить Янові навіть здалося, що за ними назирає якась зловмисна тінь, яка, щоправда розвіялася квартали за два — міські примари цуралися широких вулиць та сяйних вітрин.

Мартин жив неподалік, обравши собі помешкання передусім за близькість до роботи. Отож, не дивина, що навіть його вітальня нагадувала філію поліцейського відділку: шафки з паперами, стіни, оздоблені чепурними фотопортретами злочинців, газетними вирізками і підбадьорливими витримками з карного кодексу; та попри все це тут панував особливий затишок, властивий оселі сентиментального нечупари — вазонки з квітами, яскравий килим з якихось екзотичних країв і, нарешті, торшер зі зворушливими китичками.

Ян мав нагоду розчулено помилуватися усіма цими атрибутами холостяцького побуту, доки його товариш пропадав у ванній, промиваючи спиртівкою численні подряпини — звідти линуло злостиве шипіння вкупі з урвистою лайкою. Тут раптом гостеве око натрапило на досить-таки чужорідний предмет — чорні дамські панчішки, що сором’язливо визирали з-під канапи. Ян посміхнувся до себе — ще кілька років тому він і сам радісно вигрібав з-під ліжка подібні сувеніри, проте чимдалі менш вагомими здавалися йому оці матеріальні свідчення власної звитяги. Можливо, це все через Мілу, а може, він і сам спромігся щось-таки зрозуміти… Що ж, значить Мартин іще торував свою вибоїсту дорогу до мудрості, — виснував Ян, подумки побажавши товаришеві всіляких здобутків і звершень.

— Сливовиця! — виголосив Мартин з порогу вітальні тоном досвідченого конферансьє, — конфіскували в одного серійного вбивці із Сідельця — знаєш, де церковця з черепами… Неприємний такий тип, але сливовиця в нього хороша. Маніяки — вони ж люди затяті і спраглі досконалості…

Ян глузливо вишкірився, розглядаючи запорошену пляшку.

— Аж он чого ти в поліції служиш! А