Читати книгу - "Свій час"

Якусь мить дивлюся в дзеркало, я люблю дивитися на себе у формі, в обтислому комбінезоні, протестованому на максимальну оптичну непомітність у робочому режимі. У формі нас не бачить ніхто, себто жоден із комуналів. Інструкція вимагає перевдягатися до фінального таймера, та особисто я ненавиджу комунальне лахміття — краще під кінець робочого часу просто опинитись у дім-сні, роздягнутись і вирубатися відразу, раніше за них усіх. Мабуть, тому я завжди прокидаюся так рано.

Перш ніж вийти з дому, ліквідую чиїсь смердючі шкарпетки, жмутки волосся, плювки та брудні сліди на підлозі — така інструкція, ліквідатор не має права залишати після себе срач по периметру дім-сну. Огидно, але ж ніхто й не обіцяв, що моя робота буде суцільною втіхою. На той момент, коли мене вже майже нема, білявка раптом відриває голову від матраца, повільно сідає, не розплющуючи очей, роззявляє рота в нескінченному позіху, повисають у повітрі куделі, здіймаються догори, мов повітряні кулі, здоровецькі цицьки. Того, як вони спланерують назад на її живіт, схожий на морду шарпея, я вже не бачу.

Лечу вулицею, розтинаючи гостре ранкове повітря. Ранок — найкласніша частина мого часу, ранок належить лише нам. Комунали дрихнутимуть іще не менше двох-трьох годин — їхніх годин, що про них зараз і думати смішно. Принагідно ліквідую сліди вчорашнього нічного життя, всі ці бляшанки, пляшки, упаковки від їдла, шприци, зужиті презики та лахи. Манатки, згідно з інструкцією, слід здавати в дім-одяг, але тільки якщо їх не пошкоджено, читай пункт вісім дріб чотирнадцять, а якась діромаха завжди знайдеться; крім того, мені просто подобається дивитися, як пістряве комунальне ганчір’я корчиться, щулячись у радіусі ліквіда. Це швидко, я не марную часу.

Вулиця різко перехняблюється на повороті; піднімаю руку, здалеку вітаючи такого ж, як я. Щастя — знати, що ти не сам. Просто знати, не заморочуючись деталями, не думаючи навіть наблизитись, я взагалі зневажаю багаторазові контакти на кшталт дружби, нехай у це бавляться комунали. Постать у сірому махає у відповідь, робить стрімкий віраж і зникає за рогом. Того хлопця, можливо, теж звати Блискавкою.

А ось, прошу, перший труп.

Визначаю миттєво, на око, я фахівець — та все ж виконую всі приписи інструкції: індикатор дихання, сітківка, пульс, витримую контрольний період замірювання. Цю дурню розроблено для новачків, з незвички таки складно відрізнити труп від, скажімо, тіла в алкогольній чи наркотичній відключці — з ритму свого часу. У трупа розпанаханий череп, у волоссі запеклася кривавиця, визирає зубцювата закраїна жовтої кістки. Фізичні ушкодження не завжди є прямою настановою до ліквідації, особисто я не можу цього збагнути, та й узагалі намагаюся оминати дім-шпиталі десятою дорогою, вони мене гнітять, а надто — шпитальні дівки, які працюють удвічі швидше за нас. Але цього разу про доставку точно не йдеться. Налаштовую поле, в радіусі заодно опиняється кілька зім’ятих бляшанок з-під пива, і це чудово, люблю раціоналізувати свою працю.

Огинаю ріг. Тут починається найголовніша ділянка моєї роботи — гостьова зона. Зовні вона нічим не відрізняється від решти, Світ-комуна чесний і прозорий, ми ні для кого не напускаємо туману; зростає лише рівень відповідальності, і я відчуваю це фізично, тонким лоскітним дзвоном, що підіймається з низу живота і розпирає груди.

Тут уже чисто, хтось устиг пройтися до мене, і це добре: за інструкцією гостьову зону щодня мусять відпрацьовувати принаймні троє ліквідаторів, і за кожним новим проходом відповідальність зростає, а я люблю це тремке відчуття. Поворот за поворотом, пташина плямка на стіні, голка від шприца, що випала з чийогось радіуса, зелені пасмуги засохлої органіки світяться в спектралці; чисто не там, де не свинячать комунали, чисто там, де пройшовся ліквідатор.

Гості шизіють від нашої нереальної вранішньої чистоти, хоча вдень вони так само шизіють, і ввечері, на гостей узагалі дуже смішно дивитися, смішніше, ніж на будь-кого з місцевих. Різко розвертаюся і проходжу ділянку ще раз — хтозна, може, іншого ліквідатора сьогодні вже не буде, тому за гостей відповідаю я, Блискавка. Гість має захотіти залишитись у Світі-комуні за перші вісім годин перебування (звісно ж, комунальних годин): це межа. Якщо ж ні, відповідатимуть усі служби, і насамперед ми. Наше завдання — зруйнувати гостьовий шаблон.

На нашому боці час. Мій робочий час.

Він летить уперед, відлунюючи у вухах веселим свистом, я багато що встиг, сорок вісім ліквідованих епізодів штибу два дріб чотири, самих лише трупів дев’ять штук, я завжди багато встигаю перед тим, як вони починають виповзати на вулиці — перші комунали, ранні пташки, ми їх так називаємо поміж себе, коли взагалі помічаємо, коли кортить пореготати. Вони шкандибають перевальцем, похитуючись на кожній нозі, роблячи купу зайвих, непотрібних, розтягнутих часом рухів. Якось у робочому режимі зустрів був на вулиці Нато, одну зі своїх колишніх, а тоді ще не колишню, а навіть багаторазову, словом, просвистали, відтоді на комуналок у мене не встає, сорі, дівчатка. Вона ще любила повторювати, що я постарів. Кожної, матері її, ночі.

Таймер на сніданок, лунає завше зненацька і начебто раніше, ніж треба, я люблю свою роботу, мені впадло її переривати. Зарулюю до найближчого дім-стола. Тут ще немає нікого з комуналів, не те що під час обіду чи вечері, коли доводиться видлубувати їх зі стільців, розчищаючи місце: сказитися зо сміху. Винятково свої хлопці. Сірі комбінезони. Блискавки.

Злагоджений дзвін виделок лунає, ніби важкий метал, і так само злагоджено ходять щелепи, ліквідатор їсть охайно, бидлотять лише комунали. Калорійна здорова їжа. Переді мною виникає шмат соєвого м’яса, весь у патьоках гострого запашного соусу, краї звисають з тарілки, а звідки він узявся, я, як завжди, не помітив, столові дівки теж пораються швидше за нас — хоча не набагато, ні.

Випростовую руку і хапаю