Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

На мить спробував відпустити кулаки — сонячне вікно похитнулось. Ніби з туману донеслись ледве чутні, швидше вгадані, ніж почуті, слова Зої:

— Сергію Петровичу! Вам зле? Не треба більше розмовляти. Все буде гаразд.

— Так, Зойко, все буде гаразд, — наче крізь зуби проціджуючи кожен звук, вимовив Боровик. — Все буде дуже добре. Ти не бійся, нічого зі мною не трапилося.

Тепер він, мов якась стороння людина, стежив за тим, як предмети, ще мить тому запнуті пеленою білого, непрозорого туману, набувають звичайних барв і форм, як міцнішають ніжки стільця, як повертається здатність вільно рухатись і говорити. І, вже відчувши себе зовсім твердо, ніби бажаючи ствердити свою перемогу над хворобою, над самим собою, Боровик сказав:

— Думаєш, Зойко, я з курсу збився? Нічого схожого. Доки кістки цілі, все буде добре… — І знову повторив настійливо і вперто: — А дослід все-таки неодмінно треба ставити знов.

— Маячіння хворої людини, — зло відповів Ігнатьєв.

Боровик глянув на нього, ніби жаліючи чи співчуваючи.

— Нічого ти, Ігнатьєв, у тому досліді, видно, не зрозумів, а то б ніколи такого переляку з тобою не трапилося. Адже пішла реакція? Пішла! Хіба тобі не ясно — це величезна перемога…

— Перемога, за яку ми всі можемо піти під суд.

— І так може бути, тільки це вже нічого не змінить. Загнуздати цю реакцію ми зуміємо, а найголовніше зроблено.

Останні хвилини перед вибухом ніби заново пройшли перед очима Сергія Боровика. Він ні тоді, ні пізніше не міг зрозуміти, звідки прийшло до нього несподіване відчуття катастрофи. На невеличкому контрольному пульті, де розташувались білі циферблати, жодна стрілка не віщувала наближення небезпеки. І все-таки це відчуття прийшло і, порушивши всі накази Басової, він кинувся вперед, за стіну, майже до самої камери.

Бувають події в житті, коли секунда виявляється дуже великим відрізком часу. Щось подібне Боровик відчув тоді. В десяту частку секунди відбувалися величезні зміни і зрушення, він бачив їх, але якось вплинути, якось попередити їх вже не міг. Мозок міг збагнути те, що творилося перед очима, але руки не могли встигнути виконати всі накази мозку; коли б ще хоч одна секунда залишилась у розпорядженні Сергія Боровика, вибуху не було б. Він розумів це тепер цілком ясно, однак злякався: а може, це розуміння і ясність є лише наслідком рани, нестачі крові? Може, це звичайне маячіння? Тут треба все дуже добре, так, дуже добре перевірити.

Колись, ще під час війни, на Балтиці йому довелося пережити щось подібне. Він ішов на торпедному катері, розвинувши повну швидкість, щоб перехопити фашистський конвой транспортів. У морі, непривітному, почорнілому, гуляв шестибальний шторм, і катер мало не стрибав з хвилі на хвилю, гострим носом перерізаючи пінні буруни, то зовсім опускаючись у глибокі долини між двома водяними горами, то злітаючи на увінчані піною вершини. От саме тоді в нього і з’явилось передчуття, що зараз перед катером вирине пливуча міна. І справді, вона виткнула свої смертельні ріжки саме там, де він чекав. Вони пролетіли на відстані кількох сантиметрів від смерті і, вже віддаляючись, встигли розстріляти чортову рогату потвору. Все це тривало кілька секунд, а може, навіть менше, і пояснити цей випадок Сергій Боровик довго не міг, аж доки один з друзів-командирів не розповів йому про такі секунди ущільненого часу, коли події плинуть одна за одною так швидко, що людські почуття не встигають простежити за ними, і вже не можна зрозуміти, що трапилося раніше, а що пізніше. Спортсмени і військові знають це дуже добре.

Отак було і під час вибуху на заводі. Шкода, не встиг він перекрити другого вентиля, зараз все було б зовсім іншим: і не боліла б стягнена міцними сталевими скріпками шкіра на голові, і вікно не пливло б перед очима, і не було б таким смертельно переляканим обличчя Костянтина Ігнатьєва.

— Так, дуже шкода, не вдалося мені другого вентиля перекрити, — повторив Боровик таким тоном, ніби йому хтось довго і вперто заперечував.

— Досить того, що один перекрили, ніхто не знає, що було б, коли б іще другий…

— А я знаю. Голова моя була б цілою, це напевне, і вибуху не було б. Але це все дрібниці. Найголовніше я знаю.

— Що ти знаєш?

— Я знаю, чому стався вибух.

— Ми всі це знаємо, — тихо сказала Зоя.

Ігнатьєв подивився на обох своїх співбесідників, ніби на малих дітей. От воістину послав йому бог помічників і співробітників! Невже вони насмілюються думати, що знають таке, чого не знає він сам, Ігнатьєв? Смішно і якось навіть образливо. Бувають же на світі такі самовпевнені люди. Але нічого, зараз він поставить на належне місце цього хвалькуватого Боровика.

— Ти говориш так, — глузливо сказав Ігнатьєв, — ніби і справді розумієшся на хімії. Проте май на увазі — тобі ще рано судити про такі високі матерії. Коли ти тільки вступав до інституту, я вже був інженером. І не тобі, людині, яка лише три роки тому одержала диплом, судити про процеси, мало відомі навіть видатним хімікам нашого часу. Дозволь мені самому про всі причини і наслідки роздумувати.