Читати книгу - "Монети для патріарха"

— Отак дивишся, й забути можна, що там війна, там війна. До речі, кілька вершників не так уже й далеко, але, здається, не сюди їдуть.

Ільченко помовчав: ну що тут скажеш.

— Ти перевдягнувся.

Мусій, дожовуючи гриби, мовчки кивнув.

Розрахунок, узагалі, був простий. Коли на нашій землі подорожній папір подає людина в сердюцькій барві, то питань виникає менше. Але ж був у саквах — для подальших мандрів — турецький каптан (турки, до речі, кажуть не «каптан», а «кафтан», це ж треба додуматися так скалічити слово).

Оскільки вороги бачили, що він у барві, то тепер Ільченко позбувся її — мало хто турецький каптан носить.

Мовчанка затяглася, сердюк спитав те, що давно треба було спитати:

— Звати-то тебе як? Якщо при людях?

— Тут мене Любов’ю кличуть, а його — Богданом. Твої імена знаю. Пройдисвіт… Мені, схоже, подобається. Пройди-світ. Мусій — мусиш… пройди-світ.

Ворожбитові здалося, ніби його по голові вдарили.

— Звідкіля знаєш?

Лятавка примружилася.

— А що, вже хтось так дражнив? Красива була?

— Старшина мій говорив так: «Мусій — мусиш!»

— Не знала. Сама придумала.

— Йшла б ти спати. А хлопцеві скажи, щоб прийшов опівночі. Він також уміє людей відчувати на відстані?

Люба зміряла Мусія поглядом.

— Ну не можу ж я їм заважати. Ревнувати будеш? Якби вона була твоєю дружиною, я б заборонила, а так… Він ще не був із жінкою… Це я — заміжня.

Мусій сам не розумів, що підштовхнуло його. Чи те, що лятавка явно дражнилася, чи бажання помститися, — Мусій спробував обійняти дівчину.

Та мало не впав, бо руки схопили порожнечу.

— Швидкий який! І не побоявся ж, що в страшної лятавки чоловік ще страшніший!

Тон, яким вона сказала: «страшна лятавка» та «чоловік», не піддавався жодному описові.

Принаймні, було очевидно, що сама вона того чоловіка аж ніяк не боїться.

— Краще розкажи, де ти в рабстві був.

Про рабство довелося трохи розповісти Мар’яні, мабуть, вона й проговорилася.

Згадувати було не дуже приємно, але поступово Мусій розговорився. Він розповів навіть те, чого не казав нікому: і як страшно було добиратися до Александрії, знаючи, що коли хтось зверне увагу на погану вимову, то йому гаплик, і як потім було важко діставатися додому. І як несолодко жити обрізаному, бо ніхто не вірить, що не побусурманився.

Потім, згадуючи свою розповідь, Пройдисвіт зрозумів, що на лятавку подіяла саме його відвертість. Те, що він не став удавати із себе кращого чи сміливішого. Те, що казав таке, про що й не подумав би казати раніше.

— Бачиш, чому я не залишився в Барі? Обрізання злякався! Бо татари б не видали жодної дівки за необрізаного. А тут доля змусила.

— Пройди-світе, Пройди-світе…

— Будеш так дражнитися, Любкою обізву!

— Пройди-світе!

— Любка!

Але цієї ночі справа так і не пішла далі розмов. Любка дражнилася й ухилялася.

Повертаючись до очеретяного куреня, Мусій не знав, куди очі дівати, бо не станеш же кричати: «Нічого не було!», але, попри його побоювання, брат лятавки ніяк не відреагував.

Мар’яна, навпаки, трималася з викликом, під яким явно приховувала певне збентеження.

На Мусіїв подив, тварин було вже троє — додався ще один калмицький кінь з тих, що були під ворогами.

— Підманила я, — пояснила Любка. — Там ще один, московський, проте сідло й тавро надто примітні.

Що ж, тепер пішки йшов один Богдан, про що Ільченко думав не без зловтіхи. Людей, яких лятавці дійсно чули здалеку, вони оминали…

Мусій почувався так, неначе він повернувся до Бара, туди, де він пробував залицятися до татарських дівчат (барські татарки не запинали обличчя)… Диво дивне — літній уже (за нормами тих часів, тридцять перший рік — то літній) чоловік, воїн, що далеко не завжди питав згоди жінок у тих селах, де зупинявся на постій, який носив на лопатці слід від ножа ревнивого чоловіка (хоча ота ляшка Баська якраз була зовсім не проти)… І йому було приємно просто їхати поряд із жінкою, яка так і не дала зловити себе. Дуже приємно.

Пройдисвіт дещо побачив, розв’язав пращу, яку тепер відкрито пов’язав поверх пояса, витяг зі спеціальної кишені, яку нашив на саквах, глиняну кулю розміром та формою з куряче яйце. Він не дуже високо ставив пращу як зброю проти людей. Для полювання ж використовував звичайне каміння. Але дві глиняні кулі завжди носив із собою, на випадок, якщо доведеться діяти безшумно.

І він дещо згадав. Це було значно південніше.

Чотирнадцять років тому.

— Взяти тебе до війська? А потім до мами не побіжиш? Та кинь цей непотріб, ти ж не цар Давид! — Курінний отаман, що в даному випадку приблизно дорівню-валося майбутній посаді командира