Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

Чоловік пильно стежить за моїм ваганням. Здається, навіть читає думки.

— Машину дали тільки до Києва? Це не проблема. Я саме збирався поїхати до Романа. Давно не бачився з ним. Якщо хочеш, підвезу своєю, а твій водій хай котиться назад.

Не знаю чому, але погоджуюся: справді, хай Валентин повертається, скаже Вікторіо, що я залишилася в лікарні на обстеження. Чи щось інше придумає. Мені байдуже. Потім доберуся з Києва додому потягом. Я ж іще не на роботі, маю час.

За годину ми виходимо з редакції. Михайло каже, що має заскочити додому, перевдягнутися і дещо прихопити. Не годиться ж їхати в гості з порожніми руками.

Може, і мені заїхати? Я ще жодного разу не була в татовій київській квартирі. Він перебрався сюди після аварії, після того, що сталося зі мною. Хай Михайло підвезе мене, а буде їхати з дому — забере. Виявляється, це недалеко і справді по дорозі. Але за цією адресою не житловий будинок, а ресторан і невеличкий бар. Михайло здивовано дивиться на мене, я нічого не можу пояснити. Навіщо тато назвав цю адресу? А може, я щось забула — назву вулиці, номер будинку? Може, це з моєю пам’яттю проблеми? Ну що ж, побачення не відбулося.

Щойно виїжджаємо з міста — відвертаюся до вікна і вдаю, що сплю. Не хочу розмовляти: боюся запитувати, боюся відповідати. Незчулася, як справді заснула. Сплю тривожно. Прокидаюся біля Житомира і знову вимикаюся. В Рівному Михайло будить мене.

— Треба підкріпитися.

Маленький затишний бар із запахом картоплі фрі та курятини. В кутку, оповитому сутінками, сидять троє молодиків. Поки Михайло замовляє обід, вмиваюся у вбиральні й наводжу сякий-такий марафет. Їсти не хочеться. Трохи нудить — дається взнаки тривала їзда. Так зі мною завжди буває, особливо якщо задрімаю дорогою. Це через слабкий вестибулярний апарат. Краще вже було дивитися у вікно. Але після обіду почуваюся ліпше.

— Далеко ще? — запитую Михайла.

— Трохи більше години до Луцька. А далі… Залежить від того, якою дорогою поїдемо.

І тільки тепер на мене накочується дикий страх. Куди я їду? До кого і для чого? Що це на мене найшло? Якийсь божевільний назвав мене безсовісною негідницею, яка страшенно підвела якогось Романа Ружина. Чотири місяці поспіль його слова сидять у мені, як цвяшки в живому дереві. Чотири місяці, тягаючи за собою загіпсовану ногу, я думаю-гадаю: чи справді колись, в іншому житті, скоїла щось лихе, чи цей псевдоопонент Коперника та Галілео Галілея сплутав мене з кимось або ж просто все вигадав? Може, він не тільки артист, але й за сумісництвом фантаст?

Краще б, звісно, вигадав. Увесь цей час сподівалася, що ніякого Романа Ружина не існує в природі. Але він, виявляється, є. Є! І він справді працював у «молодіжці». І цей набурмосений Михайло з відділу журналістських розслідувань його знає. Знає, але нічого не каже. Тільки поглядає на мене якось дивно. «Приїдеш — побачиш».

Господи, хоч би швидше вже доїхати! Якщо я чимось завинила — попрошу пробачення. А тоді повернуся додому і буду спати спокійно. Сподіваюся, що спокійно… Уявляю, як примчить Єва, як буде допитуватися, де це я кілька днів пропадала, може, нарешті завела коханця і чкурнула в якусь екзотичну місцину? Боже! Як мені зараз бракує моєї балакучої Євусі! Цілком імовірно, що я навіть розкажу їй…

Дорога серед лісу — як тунель, наповнений весняними сутінками. Праворуч — чорна стіна з листяних дерев, зліва — зелена, хвойна. Піщаний путівець помережаний дощовими калабанями. Металевий знак із написом «Привітник». Дивно, думаю, Привітне майже в кожній області є, в деяких навіть не одне. А от Привітник… Під’їжджаємо ближче і бачимо: хтось, очевидно якийсь жартівник, перекреслив фломастером літеру «і» та написав «а». Вийшло «Приватник». Михайло сміється: «Все в дусі нового часу».

Жадібно вдивляюся в хати — вони здебільшого дерев’яні, але подекуди видно й цегляні. Чомусь мені здається, що зараз побачу дерев’яні стіни кольору вохри. Але ми зупиняємося перед ворітьми, з-за яких визирає білий будиночок із блакитними віконницями. В одному з вікон уже горить світло. Михайло дивиться на мене запитально.

— Пішли?

Пересмикую плечима.

— Звісно. А чого ж ми стільки їхали?

Заходимо в темнуваті сіни. Михайло притримує мене і першим переступає поріг кімнати.

— «Ой чи є, чи нема пан господар дома?..» — заводить баском.

— Михасько! — чується у відповідь радісний баритон. — Скільки літ, скільки зим! Яким вітром тебе занесло в нашу глухомань? Знов якусь темну тему на світ Божий витягаєш чи білу пляму історії словом розфарбовуєш? Ну, тепер уже не страшно, тепер можна…

Якусь мить бачу тільки візок, над яким схилився Михайло. Піднята для обіймів рука того, хто сидить у візку, міцне плече. На плечі — невеличке тату: морський якірець на ланцюжку. А потім з-під руки визирає обличчя. Чітко окреслені, вперті губи, неголена щока, примружені карі очі, рубець, що, перетинаючи праву брову, тягнеться через чоло і ховається у волоссі.

Яскрава блискавка розпанахує небо наді мною, шугає над головою, засліплює, а тоді, влучивши просто в серце, пронизує панцир, так тісно припасований колись кимось до мого мозку, як бойовий шолом до голови древнього воїна. Здається, шолом ось-ось