Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Чим?

Яке прекрасне, делікатне запитання!

— Іду на засідання районного осередку Руху.

Брехати двічі на день — таке з ним не часто трапляється! Сонечко надуло губки, і без того пухкенькі, як пампушечки.

— Ох, ця вже мені політика! І нащо вона тобі? Ось мій тато каже… — далі Галина щось промимрила й від розчарування аж тупнула ніжкою, не забуваючи усміхатися. Любко знизав плечима. Він міг собі уявити, що каже її тато. Приблизно те саме, що і його мама. Не лізь туди. Ти що, за ґрати хочеш? У шістдесятих теж відлига була, а потім як приморозило. Ну і все в такому дусі. Але він із семи років нікому не дозволяє втручатися в своє життя. Так що мама бурчить радше за звичкою, та ще й на відстані у шістсот кілометрів. То пусте.

Галя все ще тримала посмішку, сподіваючись, що він передумає. Ой, не треба мати прізвище Рентген, щоби бачити таких дівуль наскрізь. Швидше за все, ніякої подруги, що виходить заміж, у природі не існує, а якщо і є така, то про сьогоднішню вечірку вона гарантовано нічого не знає. Дівчинка кличе його до себе, а гуртожиток як місце зустрічі вочевидь обраний тому, що привести кавалера додому вона не має можливості, а на приємний вечір розраховує — очі он які масні, мов салом поліровані… Тільки з якого дива вона вирішила, що цей вечір неодмінно має сподобатись і йому? Ну, вип’ють вони — щоб поламати лід недовгого знайомства, потім вона причепиться, мовляв, почитай вірші, і куди ж дінешся, муситиме читати, потім вона спитає, чи міг би він присвятити якусь поезію особисто їй, і тут доведеться брехати втретє за сьогодні і декламувати котрусь зі своїх універсальних відкривалок серця — їх усього п’ять, але менше з тим, є з чого вибирати. Ну і нарешті одне з двох — або Галя сама полізе йому в штани, або розляжеться на дивані з виглядом «любий, цілуй мене», а він буде почуватися однаковим ідіотом за будь-якого розвитку подій. Насправді їхній осередок не збирався засідати цього тижня, та звідки про це було знати цій ляльці — і так дивно, що вона взагалі про Рух чула.

— Подумай як слід, — Галина облизнулася зовсім як кішка і заклично повела головою — короткий такий рух, майже невловимий… майже. — Я дуже добре лікую похмілля.

Ну, хто б сумнівався! Любомир не втримався і гмикнув. Галя відповіла йому тим, що ширше розсунула вуста, демонструючи симпатичні білі зубки. Втім, придивившись як слід, можна було сказати, що вся вона доволі гарненька, і вочевидь із тих, кого чомусь — а Любко щиро не розумів, чому — називають «золотою молоддю». Щоправда, вона вся в золоті — може, в цьому причина? Кульчики у вухах, ланцюжок на шиї, масивний — надто масивний, як на таку тонку руку — плетений косою браслет на зап’ястку правиці, лівиця прикрашена також золотим годинником, а перснів із різнокольоровими камінцями немає хіба на великих пальцях… І не боїться дівка в цей буремний час отак по вулицях ходити! Та й вбрана вона, хоч дуже дорого та яскраво, але без смаку — вже на чому, на чому, а на відповідності одягу годині дня, місцю візиту та вікові людини Любко розумівся ледь не краще, ніж на римах — із його-то матір’ю! Так ось, тут ніякою відповідністю й не пахне, як і елементарним здоровим глуздом — в університет же прийшла красуня, у храм науки, можна сказати, а глянеш на неї, і подумаєш — у бордель. Гостроносі черевички в тон сукні, на те схоже, що італійські, додають довжини і без того довгим ногам, а сама сукня, навпаки, така коротка, що при кожному невдалому — чи прорахованому? — русі з-під неї визирає кремове мереживо трусиків. А макіяж! Мати Божа, це ж якась маска! Обличчя зашпакльоване тонаком так, що бідні пори, певно пробі волають без кисню, обведені чорним очі кольору безтямного неба і губи, намащені бордовою помадою так густо, що встановити їхній справжній розмір здатен хіба що археолог. Волосся біляве, добре пофарбоване, загалом — така собі Мальвіна. Інтелект мінус п’ять, сексуальність зашкалює. Полює на популярних чоловіків «для колекції», задля чого намагається, як то кажуть, «вивчити його інтереси», хоча сама верлібру від білого вірша не відрізнить. І ще про гуртягу тре, ну й кумедна! Та той стіл сам накриється, під мідні ночви заповзе, якщо таку фіфу біля себе побачить, ще й з тарілкою в руках! Дівчина, а вірніше, її предки, явно мають хазу в центрі міста, десь на Печерську, по стелю набиту килимами, порцеляною і кришталем. Мама — завмаг, тато — партноменклатурник, середньої такої ваги, доню запхали на геологічний, бо розуму вступити деінде не вистачило навіть із батьківськими хабарами. Та й то сказати, ніхто ж насправді не чекає, що дитя в тайгу поїде, копалини там шукати корисні, а диплом Державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка — це вам не кіт начхав! Як не крути — престижно! Любко ще раз глипнув оком на дівицю і знічев’я подумав, а чи не погодитися йому «сходити в гуртожиток» до стола-самобранки, проте вагання тривало лише мить. По-дурному якось робити це тільки тому, що нічого робити. Краще з Нікою зайву годину провести.

— Давай якось іншим разом, добре, кошенятко?

— Яким разом?

За бесідою вони помалу відступили до вікна. Повз них, на щастя, не помітивши свого несумлінного студента, промчав вічно заклопотаний, ще доволі молодий історик, і Любко негайно спитав себе, про що турбується людина, яка живе минулим? Про долю Карфагена?

— То яким разом?

Вона ще тут, приречено подумав юнак. І це — його погибель. Саме так виглядає смерть із перепою.

— Іншого дня, добре, ластівко?