Читати книгу - ""Панургове стадо""

— Бабусина гвардія, по місцях! — гаркнув осавул, вилітаючи першим з курильні.

— Свистіти всіх наверх! Аврал! — шмигнув за ним Громико.

Решта вискочили мовчки.

— Панове, я зустрічаю вас сьогодні тут не тільки як дорогих гостей, — торохтів Товстий Фрідріх, від збудження червоний, мов варений буряк, — але і як моїх друзів та однодумців. Ваша присутність дає мені нові сили для трудної роботи і вселяє віру в нашу остаточну перемогу на благо суспільства.

«Однодумці та друзі» йшли за Пфейфером боязким табунком. Мабуть, багато хто з них уже шкодував, що наважився на таку безумну екскурсію. Рев звірів, який глухо доносився звідкись знизу, примушував їх час від часу щулитись. Першим крокував високий худий генерал, вкритий сивиною, — він прославився розгромом двох французьких армій під час світової війни. Другим ішов огрядний і рум’яний пастор. За сутаною, мов дитина за материною спідницею, дріботів омоноклений крамольний член рейхстагу. Він майже нічого не чув і не бачив. За ними посувалася купка експертів, журналістів й фотографів.

— Прошу сюди, панове, — сказав Пфейфер, виводячи гостей на металеву площадку, що височіла над цехом. — Звідси нам буде все видно. З вашого дозволу, починаю! — театрально вклонився він і, перехилившись через поручні, зробив якийсь знак наглядачам, які вишикувались унизу.

В ту ж мить у правому кутку цеху поповзли вверх на ланцюгах величезні металеві грати. Відкритий люк зачорнів, мов велетенська паща. Цю схожість люка з величезною пащею дивовижного звіра доповнювали глухий рев і якийсь гул, що, переплітаючись, виривалися з його таємничих надр. Рев і гул наростали, посилювались, примушуючи дрижати шибки в рамах.

— Звірі наближаються! — зляканим голосом сказав пастор.

З десяток наглядачів стояли з батогами по обидва боки люка.

— Ой! Га? Що? — раптом судорожно вчепився в рясу член рейхстагу.

— Боже, боже мій! — звів очі до неба піп.

Позаду зашушукалися решта гостей.

Хвилювання це викликав Гамількар, який першим вистрибнув з люка. Він був злий і похмурий. Орангутанг пішов тільки на двох ногах, як людина, уздовж стрічки конвеєра і, зайнявши своє місце, застиг у похмурому чеканні.

Вслід за Гамількаром показалася лавина величезних мавп усіх відтінків і кольорів: чорні, бурі, червоні, руді, сірі, жовтуваті, синюваті. Горили, орангутанги, шимпанзе, гібони! Це була якась кошмарна ворушлива волосата маса. Око не встигало вихопити окремі екземпляри, і вся ця процесія здавалась маячним видінням.

А Пфейфер почав різким, підвищеним тоном лектора:

— Рекомендую, наша робоча сила! Гібони — зріст трохи більше метра! Це, так би мовити, малята! За ними — шимпанзе. Метр з третиною! Орангутанги — півтора метра. І, нарешті, горили — два метри і більше! Але зверніть увагу на руки, на плечі!

А мавпи все сипались і сипалися з люка. Ось сталась заминка. Побилися на ходу орангутанг і горила. Свиснули батоги. Знову порядок, знову низка волосатих тіл. Квапливо, риссю на чотирьох вибігли ті, що запізнилися. Цех був заповнений мавпами. В зразковому порядку зайняли вони свої місця біля конвеєра. Пфейфер знову зробив якийсь знак. Загули мотори, повільно поповзла конвеєрна стрічка.

І одразу ж заворушилися руки мавп, швидко хапаючи пропливаючі повз них металеві частини, щось проробляли з тими частинами і знову клали їх на стрічку.

— Збирання складної втулки! Прошу пересвідчитись! Не робота — концерт! — урочисто вигукнув Пфейфер.

Гості, пороззявлявши роти, дивились на мавп, які працювали справді з концертною одностайністю.

— А тепер, панове, — обернувся до гостей Пфейфер, — прошу вас спуститись униз, у цех! Подивитися ближче на роботу моїх вихованців. Безпека гарантована. Сподіваюсь, ви розумієте, що я б і сам не рискнув…

— Ні, я не піду, — нервово вихопилось у пастора.

— Та не бійтесь, ваше преподобіє! — добродушно засміявся генерал. — Ходімте. А коли що, на людях і вмерти легше.

— Га? Що? — пролепетав член рейхстагу.

— Я кажу, що звірі можуть розірвати нас на шматки! — крикнув йому у вухо піп.

— Чудово! — проскрипів народний обранець і з байдужістю ляльки почав спускатися по залізному трапу.

На верхній галереї, невидні знизу, стояли Доллі і Араканцев.

— Чому ти тремтиш, Доллі? — здивувався Андрій.

— Я не думала, що це буде… так страшно! — прошепотіла дівчина.

— Доллі, прошу тебе! — благаюче промовив Араканцев. — Бачиш, вони тепер усі внизу. Нацькуй на них хоча б самого Гамількара! Зіпсуй їм свято. Пострахай цю наволоч!

— Не проси, Андрію, — відповіла дівчина. — Будь благорозумний. Ради тимчасового дешевого ефекту не зменшуй шансів на остаточну перемогу!

Пфейфер вів гостей між рядами мавп. Він цілком увійшов у свою роль, говорив легко і натхненно. Гості слухали надзвичайно уважно, нагороджуючи його дотепи дружним, хоч і не досить гучним сміхом.

— Тепер ви впевнились, панове, — сказав він, — що ми незабаром зможемо обійтися без цих бунтарів-робітників. Непогано ми влаштувалися, га?