Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

витратив на те, щоб подати на пліт ящики, які лежали вище в розчахнутих скелях. Робота забрала чимало сил, однак усвідомлення того, що спуск виявився немарним, додавало наснаги. Коли підчепив останній контейнер, фортуна підкинула Генрі ще одну козирну карту: невеличку, але важку навіть тут, під водою, скриньку. Він колупнув ножем замок. Проржавіла залізячка легко одскочила. Генрі обережно підняв кришку і занімів. Всередині було повно золотих монет. Генрі не повірив очам. Набрав пригорщу жовтавих кружалець, обережно підніс до очей. Помилки не було — золото! Обережно висипав монети у скриньку, обв'язав її вірьовкою і приторочив до пояса.

Генрі просигналив підйом і, коли відчув рух угору, заплющив очі. Треба було вже дати їм відпочинок. Фортуна коли вже щедра, то щедра! Частка, яку матиме з цього скарбу, може виявитись куди більшою за премію Джіммі. Разом це вже складатиме чималий, капіталець. А коли до того додати посаг Моллі!..

Щось злегка ударило у тім'я скафандра. Генрі розплющив очі і побачив, що застряв між гіллям плаваючого дерева. Поки роздивлявся і міркував, як з тих гілок вибратись, з боків ще насунулись дерева. Їхні гілки, мов зуби велетенського капкана, зійшлися над ним. Шлях нагору було перетято. Вихопив ножа, спробував різати гілляки, та швидко зрозумів всю марноту тої праці — над ним сходилися все нові і нові дерева. Подав сигнал тривоги. Фал натягнувся і просмикнув його ще глибше між чорні зуби. Стало важко дихати, видно, десь передавило шланг. Генрі пошкодував за своїм аквалангом. Не було б зараз на ньому цього важкого скафандра, дерева не утримали б його в пастці. Що робити? Може, спробувати спуститися нижче? Подав відповідний сигнал нагору, але там, видно, щось не так зрозуміли, бо фал знову напружився і його затягло ще глибше між гілля. Тут він раптом побачив якісь зв'язані між собою бочки. З них стричав довгий фарбований жовтим багор. Шланг обвився круг нього, переломився, пропускаючи мало повітря. В голові вже гуло від його нестачі. Заходився смикати за шланг, продиратися ближче до бочок і багра, та раптом відчув, що його самого ніби роздирає надвоє. Фал тягнув догори, а скринька з золотом тримала, мов якір. Поки смикав шланг, не помітив, що вона потрапила в рогатину. Одв'язати, звільнитися від золота — не піднімалася рука. Може, лебідка силою натягу вирве її. Та нараз лопнула вірьовка, якого скринька була приторочена до пояса. Його рвонуло вгору, підсмикнуло до бочок. Тепер можна було звільнити шланг. Дихати стало легше. Трохи відпочив, роздивляючись, що то за бочки, і ніяк не міг зрозуміти, звідки вони і що в них. За ними проглядав неширокий колодязь, в кінці якого вода світлішала. Це означало, що лебідка на плоту працює і помалу підтягає і дерева, і бочки, і його самого ближче до поверхні. Майнула надія вирватися з цього капкана. Але як же залишити скриньку з золотом? Вона ще лежала між гілками за кілька метрів під ногами, але спуститись до неї не дозволяла лебідка, яка весь час тягла догори. Вхопився за багор, маючи намір зачепити ним скриньку і підтягнути золото до себе. Проте багор міцно затиснуло між бочками. Смикнув раз, другий і тут… товща води розверзлася, сліпучо блиснуло над головою, і все поглинула тьма. Генрі Прічард не встиг навіть згадати рядки з нотатника інженера Келлера про затоплену вибухівку з секретами.

Коли з озера вирвався стовп вогню, води і диму висотою у п'ятиповерховий будинок і Мертві гори зойкнули і органно зарокотали, ті рядки згадав Федір Крайніченко. Він бачив, як злетів у повітря пліт, як на всі боки розкидало з нього людей і добуті з дна металеві ящики, як велетенська хвиля розкотилася озером і змила причал з мотористом і компресором.

Розділ третій
ТРИВОГА НА УКОН-ЛУ

Так було кожного разу, коли йому випадало заступати в нічний караул. Щойно сонце сповзало за скелясті верхи Сіпсон-Чотаю і ніжні пастелі надвечір'я нараз поглинала густа тропічна ніч, передчуття близької біди виповнювало душу. Не міг звикнути до того, що на Сонгбо ніч наступала раптово, не залишаючи жодної миті для сутінків, як не міг збагнути, чому повинен стояти отут, на вежі форту Укон-Лу, стискаючи в руках чужу зброю, і дивитися в чуже небо. Давня туга проростала в серці тривожним щемом і дарувала видіння: затінена яворами дорога перескакує через тиху лісову річку, вибігає на пагорбок, за яким проглядають із рясних садків криті гонтою дахи його рідної Калинівки. Дорога під яворами зринала в пам'яті яскраво, до найменших подробиць. Часто на тій дорозі він бачив себе: йшов босоніж, ступаючи по теплому сірому піску… Широкою і рівною вулицею дорога чомусь звивалася вужем, а далі, на вигоні, пробігала повз церкву пряма і виструнчена, ніби боялася осуду панотця Феоктиста за свій грайливий норов. За церквою, ген попід луки, простяглися його рідні Гаркуші, найбільший куток Калинівки. Тут хатки біленькі, всі як одна. Розказують: перші Гаркуші переселилися у Шелепівські ліси із наддніпрянського степу. Вулиця в Гаркушах поросла споришем, неначе зеленим килимом укрилася. Понад низькими парканами рожево-біле шумовиння яблуневих садків… Все те закарбувалося в пам'яті як найдорожчий спомин. Тут побачив світ, звідси він зробив свій перший крок у життя…

Та дорога ввижалася йому і в снах і наяву, але видіння пам'яті чомусь завжди згасало, коли вона приводила його до перелазу батьківської садиби. Перехоплювало подих, стискалося серце, і він уже не міг уявити всю садибу, а бачив чомусь лише окремі її кутки, ніби та загальна картина була посічена на шатківниці часу. Це завдавало болю. Страшився, що ота роздрібленість — перша ознака байдужості, зачерствіння, які бачив на обличчях старих легіонерів і якої боявся більше за все на світі. А пам'ять малювала йому то глибочінь колодязя, на дні якого виблискувала стривожена цебром вода; то призьбу за хатою, де у затінку, прикриті від людського ока лопухами, зберігалися скарби його дитячих забавок; а то раптом вигемблювану дотиками цілих поколінь клямку на дверях рідної хати…

Видіння зникали, і тоді тривога й біль ятрили душу ще більше, йому не ставало сили терпіти ту муку, і він гнав від себе спогади, силкуючись