Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

За дороговказом «с. Малинівка — 2 км» Бунчук звернув праворуч, на брукований шлях, і нас дрібно затрусило, мов на решеті у млині. Попереду біліли довгі приміщення тваринницьких ферм, стриміла руда силосна башта, вікна хат спалахували сонячними зайчиками.

Вулиця вивела нас на площу, оточену будинками. Я розгледів серед них приміщення сільської Ради — на фронтоні майорів прапор. Микола поставив «уазик» під липою. В коридорі підлога волога, мабуть, недавно скроплена водою для погамування задухи. Я відшукав двері з написом «Секретар» і увійшов до приймальні. Біля вікна, заставленого вазонами, стояв немолодий чоловік із засмаглим обличчям, у сірому капроновому брилі й смалив цигарку, випускаючи дим у кватирку.

— Є голова сільради? — запитав у нього.

— Готується до виконкому. А ви звідки?

— З міліції.

— Ага, дзвонили, заходьте, — закивав головою.

У кабінеті за довгим полірованим столом з приставкою схилена тендітна постать. Я бачив русяву голову, що лежала на руках, на розсунутому стосі паперів, і чув тихе схлипування. Ледь здригалися худенькі дівочі плечі. Я кахикнув, і дівчина звела голову, втупилась у мене волошковими заплаканими очима.

— А де товариш Фаренюк?

— І ви теж?.. — осудливо, жалібно мовила вона, витираючи сльози пучками пальців. Потім заходилася складати аркуші. — А чи я винна? Люди ж мене обрали, довірили…

— Які люди? — не зрозумів її.

— От ви ж не повірили, а я голова сільради. Не повірили, — ображено нахмурила брови. — І щодня хтось не вірить.

Он воно що! Справді, я навіть не уявляв собі голову сільради двадцятилітньою. Мені зробилося незручно, мов дарма образив добру людину, і я поспішно представився:

— Капітан Загайгора, з міліції.

— Капітан?! — вона здивованим, недовірливим поглядом зміряла мене з ніг до голови. — Але ж ви… ви…

— Еге, ось ви теж… — я красномовно розвів руками.

— Фаранюк Оксана Петрівна. — Молода голова сільради раптом заусміхалася, від чого її кирпатий носик задерикувато заворушився.

Я розповів їй про Молостова. Нічого поганого про шофера вона не сказала. Поспівчувала його біді. Нарешті поцікавився Яковом Митутею.

— Яків Митутя? — чомусь лукаво перепитала Оксана Петрівна. — Не Яків, а Дмитро, Дмитро Танасович Бурбела, а по-вуличному — Митутя. Наш пасічник.

Пасічник. Мені відлягло на серці — не доведеться шукати його хтозна-де. Розпитав про нього. І нічого підозрілого не почув. Дивно. Чому тоді назвав його прізвисько Молостов?

— Де він зараз?

— В саду… — І Фаренюк розповіла, як туди потрапити.

Вона провела мене на ґанок. Попрощався з нею і сів у машину.

— Це що за школярка? — запитав Бунчук.

— Гм, школярка… Голова сільради, Миколо!

— Ти ба! — сержант вражено видивився на Фаренюк.

Ми хвилин п'ятнадцять кривуляли вулицями Малинівки, затим вибрались на околицю, до саду, що підступав просто до ставка. Перед нашим зором постало білопінне марево, зіткане з квіту. Воно зливалося з чистим небом, і було незрозуміло, де починався і кінчався колгоспний сад. На воді, мов дивна ряска, плавали пелюстки, занесені вітром. Мені не хотілося їхати далі машиною, і я залишив «уазик». Дихав на повні груди духмяним повітрям, яке наче бриніло від дзижчання бджіл.

Скинув піджак. Ох, як приємно! Всі турботи, хвилювання, нагальні справи здалися мізерними й далекими, наче зовсім не стосувалися мене. І взагалі, у тій красі не вірилось, що десь справляли учту горе й розпука, вершилися чорні діла.

Неподалік вигулькнув темно-сірий вулик. Ген іще один, іще… Я ступив поміж гудучих хаток, і навколо густо літали бджоли. Ледь розгледів серед суцільної білості білостінний омшаник. Коло нього стіл з лавками, на пеньку бачок з водою. Поблизу порався у вулику чоловік увесь в білому, навіть обличчя обтушковане марлею, тільки жовтів, наче німб, старий бриль на голові, його постать скидалася на одного з апостолів, яких бачив намальованих на стіні старого собору в нашому місті. Круг нього клубочився дим, висотуючись із бляшанки. Він, Бурбела.

Розтривожених бджіл побільшало, і я поводився обережно, без різких рухів.

— Дмитре Танасовичу! — окликнув пасічника.

Він повернувся, але за марлею не видно рис його обличчя. Неквапливо попрошкував до мене. Я сів за стіл. Пасічник спинився поряд — запахло медом і вощинами. По його одязі повзали бджоли. Він підняв намітку — заклав її на криси бриля, і мені відкрилося його лице — рудобороде, смагляве, з кущуватими бровами, з-під яких дивилися ясні, приязні очі.

— Ви не з редакції? — запитав Бурбела.

— Ні, я з міліції. Ви, напевне, вже чули про випадок з Молостовим?

— Чув, аякже. — Пасічник теж присів на лавку й поклав на стіл великі, важкі руки. — Валентина я знаю з маленства. Жаль хлопця.

Я пильно розглядав його і думав: що мав на увазі шофер? Невже один з крадіїв схожий на Бурбелу? Мабуть, раз шофер сказав «як Митутя». Проте очі у нападника, по всьому, не такі. Лише зовні, і в першу чергу… борода. Еге, саме борода. Бурбела знітився від мого вивчаючого погляду і покахикав. На кілька хвилин запало неприємне мовчання.

— Дмитре Танасовичу, нам потрібна ваша фотокартка.

— Моя? Навіщо? — Пасічник запустив руку в бороду й легенько вибрав з неї бджолу, потримав її на долоні, поки не злетіла.

— Розумієте… — я зам'явся, підшукуючи слова. — Молостова поранив хтось, схожий на вас.

— На мене? Чому на мене? — ображено запитав. — Якась нісенітниця, їй-бо. На мене… — Він оглянув себе, провів рукою по лиці й здвигнув плечима. — І це вам сказав Валентин?

— Він.

— Хм. А як?.. Як він сказав? — все ще не вірив Бурбела.

Мені не хотілося називати його прізвисько, але іншого виходу не мав.