Читати книгу - "Оранжеве сонце"

на кого не нападав… Ліс гудів од тупоту ніг. Огонь пік обличчя, душив густим своїм подихом! Найдужчі були безсилими супроти нього. Усі шукали порятунку. За звірами бігли чаки, бо звірі краще знають дорогу до безпечного місця. Довго бігли чаки, а коли дісталися до зеленої долини, то не долічилися багатьох дітей, жінок, мисливців. Усіх їх пожер Вогонь! У чаків з Вогнем вічна ворожнеча.

Кун замовк. Він важко дихав. Довга мова втомила його. Натомість заговорили чаки. Вони згадали все: і те, як упав малий Е зі скелі і залишився неушкодженим, і як потім не зачепив малого лев, і як чорний птах заступився за Е. Але лев — не приятель Вогню. І чорний птах теж. І що все-таки значить це видиво у сяйві полум'я? Чи й справді Е здружився з Вогнем? Могутні істоти заступились за нього? Чи, може, той велетень, що боровся з левом у піднебессі, — зовсім не Е? Хіба ж можна було добре роздивитись? То хто ж тоді отой велетень? Усе це не давало спокою. Якогось певного здогаду не було. Залишилося тільки чекати світанку, коли старий Кун знатиме, що промовлять йому могутні істоти. Вогонь, певне, не подаватиме ніякого знаку, бо Вогонь — ворог чаків, ворог усіх звірів. Він приходить неждано-негадано і нищить усе. Тепер за Е мало хто заступався. Молодий, безвусий молодик, а замахнувся на вождя Ту довбнею!.. І як проворно лежма ухилявся від сучкуватої деревини вождя! Щось тут непевне! Заступався Е за Ни, а тепер Ни заступається за цього зухвалого молодика! Ще й стала перед вождем Ту, безбоязка й грізна, ніби спроможна була його подужати! І добре зробив Ту, що схопив ошаліле дівчисько за косми і шпурнув на землю. Знатиме надалі, як звертатися до вождя!..

Юрба чаків гула, немов розтривожений бджолиний рій. Ту вже давно не було серед одноплемінців. Кинулись, було, його шукати, щоб на цей раз виявити цілковиту покірність — чи словом, чи рухом, чи навіть німим послухом. Проте даремно нишпорили — вождя не знайшли. Старий Кун теж кудись зник. Може, десь на потаємному місці має надію побачитися з могутніми істотами? Може, старий вже й дізнався про достеменну причину їхнього гніву? Але найбільше непокоїло кожного несподіване зникнення Ту. Боїться, що знову все плем'я оскаженіло накинеться на нього? І хоча він зовсім не з лякливих, але така сутичка закінчилася б не на його користь… То він покинув їх? У це не хотілося вірити. Чи десь перечікує, як далі поверне? Це видавалося більш ймовірним.

Однак юрба чаків мало-помалу рідшала — не кожен міг устояти перед зморою. Лише найвитриваліші дочекалися холодного світанку. І хтось із них у сірій каламуті угледів старого Куна. Він стояв на скелі, стояв нерухомо, ніби закам'янів. Тільки подеколи костисті руки простягалися вдалину, неначе намацували щось тепле, невловиме… Обличчя Куна не можна було розгледіти, та й сама постать раз у раз щезала у пливучому тумані. Здавалося, що старий не стоїть у високості на одному місці, а кудись плине.

Несподівано серед туману побачили чаки і свого вождя. Він сидів неподалік від Куна, на нижчому виступі каменя. Сидів нерухомо, кучмата голова впала на груди, і ніхто не знав, чи спить він, сидячи, чи про щось думає у тяжкому забутті.

Біля підніжжя гори незабаром зібралося все плем'я. Хтось заговорив, але на нього шикнули, нібито мовчанка могла більше пояснити, ніж слова. Тиші хотіли всі. Що сталося б, коли б усі заговорили? Чи не зашкодило б це тому, хто задля всіх чаклує на скелі, над самим урвищем? А що варто могутнім істотам, розгніваним їхнім галасом, зіпхнути старого в провалля?.. Залишалося лише одне — приглядатися до постаті Куна, який, здавалося, чаків зовсім не помічає.

Та ось над кряжем далекого пасма гір просвітліло. Невдовзі звідти мав з'явитися червонястий краєчок розпеченого кола. Вітер не рухав жодним листочком, жодною галузкою — він ще міцно спав. Покірним гуртом стояли і чаки. Вони чекали, що скаже їм старий Кун. А він ніяк не міг відірватися від того видива, яке тільки йому одному було видне. Нарешті старий Кун опустив руки, похилив голову. Стояв якусь мить, але та мить далася взнаки кожному чакові: ніби здерев'янілий тулуб Куна почав поволі хилитись до прірви, і якби юрба відчайдушно не зойкнула, він, певне, і не втримався б на скелі. Зойк привів старого до тями: він випростався, глянув униз на юрбу, повернувся і почав повільно сходити з гори. Ту теж підвівся, неначе чекав цієї миті. В одній руці тримав довбню, з якою ніколи не розлучався, а другою підтримував за плечі Куна, коли той сходив до племені.

Старий Кун та вождь Ту не дійшли до чаків — спинилися неподалік на невисокім узвишші. Звідти вони бачили все плем'я, і кожен чак їх теж добре бачив. Ту приставив довбню до ноги і кинув погляд на юрбу. Його зір не випромінював ніякої запеклості чи люті, він був цілком спокійний. Вождя анітрохи не радувало те, що в усьому натовпі, мовчазному і присмирілому, збитому докупи й одностайному, проглядали загальна покірливість і послух. Ту це добре умів помічати. Але водночас він знав, що та покірливість кожної миті могла змінитися на жорстокість, на шал. Особливо зараз. Усе залежало від того, що скаже старий Кун. Старий зараз мав незрівнянно більшу владу. Але з його вигляду цього не було видно. Навпаки, він увесь нібито обм'як, послабшав. Безсонна ніч давалася взнаки.

Та ось старий Кун ніби прокинувся від запамороки, пожвавішав. Очі його глянули на чаків, у них загорілися вогники.

— Хай чаки знають, що висохлому Кунові мало про що пощастило вивідати. Могутні істоти близько не наближалися до Куна, вони звіддалік говорили. Старі вуха не все розчули…

— Хай Кун говорить, що розчув!

— І що побачив!

— Що робити чакам?

Вождь Ту насторожився. Блиснули очі, постать напружилася, рука не втрималась. — схопила держак довбні. У грудях Ту прокинулася вчорашня лють — його поривало ринутись на юрбу і розірвати її. Та добре знав — жоден з чаків не побіжить, жоден не схилиться під його довбнею!

— Вгомоніться, чаки, і слухайте, — помірний голос Куна відразу ж зробив те, що напевне неспроможна була вдіяти