Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

— Ти гадаєш, що «Морков'яне Волосся» збагачується?

— Я певен. Він не аферист, він просто гангстер. Заробляє і витрачає грошики на що заманеться. Бачила ж сама, як він вирядився. Дерев'яні підошви не для нього. Шкіряні черевички, панове! А його одежинка? Це тобі не ряднина, повір мені. І взагалі, він, вибачай, — покидьок. Ні, ти не захищай таких мерзотників, як він!

— Таких менше, любий Кай.

Жюль Грак обережно поклав руку їй на плече.

«Що за дівчина, боже ти мій! Наївна, чиста і водночас така рішуча і принадна».

Він відчув під рукою вогке хутро її шубки, потім несміливо торкнувся волосся і шиї. Як це невимовно хороше!

— Кай?

— Кгм… що?

— Руку!

Він з жалем скорився.

Думка ця осяйнула його одразу. А чому б і ні? Звичайно, вона погодиться. Навіть коли і відмовиться, то все одно мовчатиме.

— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі виконати якесь доручення для руху Опору, Марі-Те?

Вона глянула на нього і не відповіла. Що це він, серйозно чи глузує? Ніколи не знаєш його настрою.

Вони підійшли до майдану Деліль. Трамвай прогуркотів повз них і обляпав розталим снігом. З-під дуги бризнули іскри, промайнуло обличчя водія, що протирав запотіле скло.

Жюль Грак відчув вагання Марі-Те.

— Я кажу цілком серйозно, моя люба. У мене теж є доручення в організації. Тобі потрібні докази? Гаразд! Що ти подумала про газету, яку знайшла у себе в кишені, в роздягальні?

— «Овернський патріот»?

— Так.

— Отже, це ти…

— Від тебе нічого не можна приховати. Так, це був я.

— Значить, ти в організації руху Опору?

— Весь, з усіма тельбухами. Я відповідаю за редагування, тираж і розповсюдження газети, за всі пропагандистські матеріали.

Вона все ще вагалася. Жюль почав нервувати.

— О боже! Навіщо я тобі сказав це?

— Так, звичайно, але…

— Але… що «але»? Ніяких «але». Я учасник Опору і пропоную тобі вступити до нашої організації. Ти можеш погодитись чи відмовитись.

Несподівано для себе вони помітили, що спинилися просто перед будинком вішійської міліції. З-під арки під'їзду з рожевого і чорного граніту, припорошеного снігом, на них дивився вартовий в плащі і з автоматом через плече. Жюль Грак потяг Марі-Те на протилежний бік вулиці, обережно минаючи брудні калюжі.

Лише опинившись на площі, вони перевели подих.

— То як? — запитав Жюль Грак.

— Я згодна вам допомагати.

— Я був певний в цьому. Однак ти мусиш знати, що справа ця ризикована, в разі чого — арешт, тортури і смерть.

— Знаю.

— А як твій старий?

— Я завжди роблю так, як мені подобається.

— Ти розповіси йому?

— Ні!

На мить він заплющив очі.

— Чи все ти зважила?

— Зважила!

— Чудово!

— Батько мій читає їхню газетку «Майбутнє» і любить Вагнера. Він «лояльний громадянин». А нам це на руку, правда ж?

— Безперечно.

— Стривай! Він не колабораціоніст, йому можна довіряти.

— Добре. Скажу, чого я чекаю від тебе. Вже сьогодні. Ти маєш вільну годину після полудня?

— Але ж я…

Він посміхнувся. Він знав, що вона хотіла сказати, і випередив її з лагідною іронією.

— Ні, Марі-Те, як кажуть, ти ще не виголосила присяги перед ареопагом старійшин. Наказувати я не можу, але гадаю, що на честь твого хрещення ти погодишся виконати прохання. Адже ти член руху Опору.

І додав серйозно:

— Запам'ятай, ми не силуємо нікого, розумієш? Кожен член організації, що привів свого знайомого, відповідає за нього. І ця відповідальність надто серйозна, щоб ставитись до цього легковажно.

— Я розумію.

— Гаразд. Чи нема у тебе когось на прикметі, в кого ми могли б розмістити підпільну друкарню, гектограф, шрифти і інше? Нам треба якесь ізольоване приміщення або ж сарай у відлюдному закутку.

— Є.

— Люди надійні?

— Це у мене вдома.

— У тебе? А твій батько?

— В нашому садку є сарай. За двісті метрів від будинку, в садибі. Там всілякий старий мотлох. І соломи повно. Садибу і сарай ми заорендували в одного старого, він трохи займався садівництвом. Після його смерті туди ніхто не ходить. Навіть батько. Правда, двері на ключ не замикаються, але ми можемо почепити замок.

— А як квартал і сусідні вулиці?

— Окремі садиби. У двох інших будинках в глухому закуті вулиці живуть пенсіонери.

— Це далеко від сарая?

— Кількасот метрів.

— Розкішно! На машинці ти вмієш клацати?

— Трохи.

— А на гектографі, мабуть, ніколи не доводилось?

— Ні, але я навчуся.

— Можна пройти в сарай так, щоб не помітив твій батько?

— Ні! Наша покоївка і куховарка мадам Тьєрі іде одразу після п’ятої години. Вечерю готую я сама.

— А в разі потреби ти зможеш передрукувати і розмножити матеріал між п'ятою і восьмою годинами?

— Зможу. Якого характеру матеріал?

— Прокламація.

— І скільки ж їх треба за цей час зробити?

— Чотири чи п'ять тисяч. Розкладеш їх потім в пачки по п'ятсот. Віднесеш потім одному продавцеві, адресу я тобі скажу. Він тебе знатиме як… А й справді, яке підпільне ім’я ти візьмеш собі?