Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відчинився вхідний люк, і Паччарді попав до середини прозорої сфери. Уздовж стін стояли параболічні екрани, ввігнуті й опуклі лінзи, світлі еліпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.
Нарешті куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишші, й тієї ж миті спалахнуло сліпуче світло. Всі екрани й параболоїди повернулись до Паччарді, націлюючись на нього. Просто перед ним бігли хвилі по величезній випуклій лінзі. Потім хвилі стали менші, перетворилися на дрібні брижі, і раптом Паччарді здалось, що він з’їхав з глузду. Перед ним на екрані плив красень “Грегор”.
Уго відчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мікророзряди. Вони йшли від невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччарді спробував доторкнутись рукою до матової поверхні параболоїда, але, вражений сильним розрядом, відсмикнув руку.
“Струм? Але ж скафандр — чудовий ізолятор…”
Тим часом контури “Грегора” на екрані ставали дедалі невиразніші, і врешті корабель зовсім розтав…
І раптом нова несподіванка. Перед Уго виникла “шлюпка”, що вертикально стояла на своїх стабілізаторах. Минає кілька хвилин, відчиняється люк, із “Метелика” повільно виходять космонавти, і між них Уго впізнає себе…
Далі нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем’яха в оранжеве море.
— Де Стафо? — крикнув Паччарді.
У напівзабутті він кинувся до екрана. Але якась могутня сила обійняла, паралізувала його, і він з жахом відчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Різкий біль прошив усе тіло, і все проковтнуло небуття…
Заключне слово штурмана Паччарді
Ми знову линемо космічним океаном. “Грегор” мчить нас до рідної Землі. Але перед очима стоять і стоять недавні події. В їхньому вирі я мало не наклав головою. Окрім того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвіті життя. Мої припущення, нібито кулі й еліпсоїди, котрі плавали в оранжевому морі, — живі створіння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих істот окремі людські органи, скажімо, наші вуха чи очі?
А саме частиною велетенського тіла і були ті химери, яких мені випало бачити під хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримісячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий організм. А незліченні кулі й еліпсоїди з екранами та антенами — його “органи чуття”. Оранжеві хвилі, що невгамовно погойдуються на поверхні, — це тіло, це хвилі плоті, живої, пульсуючої, теплої плоті. А в глибоко захованій прозорій сфері, де мені поталанило побувати, міститься мозок цього незвичайного тіла.
Деякі таємниці нами розгадано. Наприклад, ми з’ясували, що періодичний характер метеорного потоку, зустрінутого “Грегором”, пов’язаний із характером руху оранжевих хвиль.
Та скільки загадок ще не розгадано! І скільки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дістає інформацію про далекі зорі, про будову Всесвіту? Адже я сам бачив на синьому діоекрані головного мозку чіткі картини далеких сузір’їв і планет. Нарешті, як виникло це дивовижне тіло?
Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дійшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живі. Ну, та про це я розповім іншим часом. А зараз скажу тільки, що мої пригоди і пригоди моїх товаришів були воістину казкові.
А про те, як ми вибрались відтіля, можна було б написати захоплюючу книжку…
Вже другий місяць ми на Землі. Лишились позаду і численні виступи по Світовому телебаченню, і розповіді про наші мандри перед найрозмаїтішими аудиторіями, і лекції в Зоряній академії.
Сферофільм про політ “Грегора” та нашу зустріч з Оранжевою планетою з незмінним успіхом демонструється у всіх кінотеатрах Землі й Марса.
Щойно мені повідомили з Координаційної ради, що мене призначено капітаном нової експедиції, яка знову вимандрує, як висловилась Марійка, до Оранжевого серця.
Це має бути докладніше знайомство з живою планетою і триватиме воно, можливо, роки.
Мені дали три дні на роздуми, але я погодився летіти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться мені бодай чи не щоночі.
Завтра по всій Землі буде оголошено про нову експедицію, і мене, я знаю, добровольці завалять тисячами листів. Звичайно, в першу чергу зі мною полетять ті, з ким я ділив небезпеку на “Грегорі”. Та вони складуть тільки невеличку частину екіпажу, бо нова експедиція налічуватиме кілька сот чоловік.
Тому я з нетерпінням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбільше.
Кожному, хто відважний і непохитний, хто допитливий і кмітливий, хто настирливий і загартований, — знайдеться місце в новім кораблі.
“ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ”
Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі “Петро Голубничий” конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.
Та радість екіпажу була передчасна. На поверхні корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхідність терміново перевірити.
Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом “вакуум”. Стіни барокамери ледь відчутно затремтіли. Стрілка барометра, описавши повне коло, ткнулася в “зеро”.
Все! Можна виходити.
Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.
“Заїло”, — подумав занепокоєно Борт.
У цей час спалахнув відеофон.
— Що, не відчиняється? — запитав капітан. Здавалось, він чекав цього.
— Так.
— Тоді заждіть на мене. Зараз одягну скафандр.
За кілька хвилин
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський», після закриття браузера.