Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Старий Джоліон не навідувався до «Розбрату» вже кілька місяців, і тим часом будинок відремонтували, опорядивши дуже строкато, як завжди опоряджують старі будинки й старі кораблі, коли збираються їх продати.

«У кімнаті для курців колір огидний!— подумав він.— Їдальня вийшла непогана».

Йому припав до вподоби похмурий шоколадний колір стін, відтінений ясно-зеленою смугою.

Він замовив обід і сів у тому самому кутку, може, за той самісінький столик (незважаючи на свої мало не радикальні принципи, «Розбрат» майже не змінився), за який вони з молодим Джоліоном сідали двадцять п'ять років тому перед походом у Друрі-Лейн під час синових канікул.

Хлопець любив театр, і старий Джоліон пригадав, як син сидів навпроти нього, марно намагаючися приховати радісне збудження під маскою байдужості.

І він знову замовив той самий обід, який завжди вибирав хлопець: суп, дрібна риба, котлети й торт. От якби він сидів навпроти нього тепер!

Вони не бачилися ось уже чотирнадцять років. І не вперше за ці чотирнадцять років старий Джоліон замислився про те, що, можливо, він сам трохи винен у тому, що сталося з його сином. Нещасливе кохання до тієї гарненької вітрогонки Данаї Торнуорті, тепер Данаї Пелью, дочки Ентоні Торнуорті, штовхнуло його в обійми матері Джун. Треба, мабуть, було перешкодити їхньому шлюбу: вони були занадто молоді, та після тієї історії він пересвідчився, який Джо вразливий, і хотів якнайшвидше його одружити. А через чотири роки сталася катастрофа. Схвалити синову поведінку під час тієї катастрофи було, певна річ, неможливо; розважливість і виховання — комбінація всемогутніх факторів, що заміняли йому принципи,— стверджували цю неможливість, але серце його заходилося болем. Жорстока дійсність тієї історії була невблаганна до всіх сердець. До того ж існувала Джун, піщинка з вогненним волоссям, що заполонила все його єство, обкрутилась, обвилася круг нього — круг його серця, створеного для того, щоб бути іграшкою й улюбленим притулком крихітних беззахисних створінь. З властивою для нього проникливістю він збагнув, що мусить розлучитися або з ним, або з нею: в такому становищі середнього шляху годі шукати. У цьому й полягала трагедія. І крихітне беззахисне створіння перемогло. Він не міг поділити своє серце і попрощався з сином.

Відтоді вони не зустрічались.

Він хотів був і далі давати молодому Джоліонові гроші, трохи менше, ніж досі, але син від допомоги відмовився, і, може, та відмова вразила його дужче, аніж усе інше, бо вона закрила останню щілинку для його батьківського почуття і подала такий відчутний і безсумнівний доказ розриву, який своєю реальністю може зрівнятися з діловим документом, що засвідчує згоду чи відмову передати майно іншій особі.

Обід йому здався несмачним. Шампанське було якесь гіркувато-кисле, не те що колишня «Вдова Кліко».

За чашкою кави у нього з'явилася думка піти до опери. Отож, узявши «Таймс»,— іншим газетам старий Джоліон не довіряв — він подивився, яка сьогодні вистава. Саме йшов «Фіделіо».

На щастя, не якась там новітня німецька пантоміма того Вагнера.

Надягнувши старого циліндра,— якого він так довго носив, що в нього зовсім вирівнялися криси, і який із своїм великим наголовком здавався емблемою славніших часів,— і видобувши стару пару дуже тонких світло-фіалкових рукавичок, що пахли шкірою, бо постійно лежали в кишені пальта поряд із портсигаром, він сів у кеб.

Кеб весело заторохтів вулицями, і старий Джоліон здивовано помітив, що на них панує незвичайне пожвавлення.

«Готелі, певно, дають чималий прибуток»,— подумав він. Кілька років тому цих великих готелів ще не було. І він потішено згадав, що має поблизу кілька будинків. На них, певно, ціна зростатиме щодалі більше й більше. Який тут рух!

Але потім він поринув у чудернацькі абстрактні роздуми, аж ніяк не властиві Форсайтам, у чому й полягала частково його перевага над ними. Які дрібні істоти люди, і скільки їх розвелося на світі! І що з ними всіма буде?

Він спіткнувся, виходячи з кеба, розрахувався з візником, не переплативши жодного фартінга, підійшов до каси взяти квиток у крісла і спинився з гаманцем у руці — він завжди носив гроші в гаманці, не схвалюючи звички класти їх просто в кишеню, як то здебільшого робить нинішня молодь. Касир визирнув з віконця, наче старий пес із будки.

— Подумати тільки!— мовив він здивовано.— Та це ж містер Джоліон Форсайт! Авжеж, він! Давненько не бачив вас, сер. О боже! Не ті тепер часи, що колись. Адже ви з братом, і той аукціоніст містер Треквер, і містер Ніколас Трефрі брали у нас щосезону шість чи сім крісел. Як же ви поживаєте, сер? Ми не молодшаємо!

У старого Джоліона заяскріли очі; він заплатив гінею. Його не забули. Під звуки увертюри він урочисто рушив у залу, як старий бойовий кінь на бойовище.

Склавши циліндр, він сів, витяг, як і колись, рукавички і, приставивши до очей бінокля, озирнув театр. Врешті поклав бінокль на циліндр і втупив замислений погляд у завісу. Гостріше, аніж будь-коли, він відчув: для нього все скінчено. Куди поділися всі ті жінки, вродливі жінки, що їх колись було повно в театрі? Куди поділася колишня млость, що проймала йому серце, коли він чекав виходу славетного співака? Де те відчуття сп'яніння життям, відчуття спромоги ним тішитись?

У свій час він був найзавзятіший аматор опери! Тепер уже опери немає! Цей Вагнер її занапастив: не лишилось ані мелодії, ані голосів. А чудові були співаки! Таких тепер немає! Він дивився, як розгортається на сцені здавна знайома дія, і серце його німіло.

Від сивого пасма над вухом і до кінчика лакованого черевика з гумовою стрічкою в старому Джоліоні не було навіть сліду недолугості чи кволості. У нього була