Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Ми летіли вже п’ятнадцять хвилин. Звичні для очей сузір’я Північної півкулі поступово відпливали назад, а на півдні з’являлись нові зорі.

Дивно схилився ручкою донизу ківш Великої Ведмедиці. Полярна зоря була вже не високо вгорі, як звичайно, а нижче й позаду, майже над самим обрієм. Білий сяючий серп старого місяця на очах повільно повертався ріжками догори і врешті зовсім перекинувся на спину, став схожий на самотній човен без вітрила у безмежному чорному океані Всесвіту.

— Десь унизу зараз моя батьківщина, — сказав Кінолу.

Я глянув через вікно на Землю, намагаючись розгледіти обриси півострова Малакка, але Землю щільно окутували хмари.

Якось не вірилося, що за такий короткий час ми промчали над величезними просторами Східного Сибіру, неосяжного Китаю, що під нами вже хлюпають хвилі південних морів Тихого океану.

Нарешті з репродукторів долетіла команда: «Пасажирам зайняти свої місця! Йдемо на посадку! Австралія!»

Щоб зменшити швидкість, стратоплан почав спускатися по спіралі, описуючи в повітрі величезні кола. Поступово небо стало світлішати. Поблякли, а далі й зовсім згасли дрібні зірки. За кілька секунд щезли і найяскравіші з них. Небо набувало свого звичайного забарвлення. З царства темної ночі ми знову повертались у яскравий сонячний день.

Внизу крізь дрібні хмарки стала проглядати Земля. Ще одне величезне коло, і попереду з’явилася бетонована посадочна смуга аеродрому. Стратоплан пронісся низько над аеродромом, так що видно було його тінь із скошеними назад крилами, і несподівано шугнув свічкою вгору. Тепер реактивні двигуни працювали як гальма, уповільнюючи наш спуск на Землю. Стратоплан сідав вертикально.

«Цікаво б подивитися зараз на нас збоку, — промайнуло в моїй голові. — Мабуть, наш стратоплан схожий на олівець, який ставлять на стіл незаструганим кінцем».

Я відчув невеликий поштовх, і одразу ж ревіння двигунів стихло. Стратоплан, спираючись на естакаду, повільно набув горизонтального положення. Двері розчинились: «Можна виходити!»

Ми залишили кабіну стратоплана останніми і, не сходячи на землю, стали нагорі трапа.

Біля стратоплана зібрався натовп. Змішалися ті, хто зустрічав, і ті, що прилетіли. Панував звичайний веселий гамір, який завжди буває під час зустрічей на вокзалах і в портах.

Олену Миколаївну я впізнав здалеку. Вона помахала мені яскравим букетом квітів, протиснулась крізь натовп, обняла мене, і ми розцілувались. Мене зворушила ця проста ласка. Було приємно, що і в мене знайшлася близька людина, яка прийшла зустріти мене.

Шлях до міста пролягав уздовж моря. Це було нове море, яке утворилося внаслідок розтоплення криги у Північній півкулі. Широка водяна гладінь тяглася далеко за обрій. По другий бік шляху проносились, біжачи назустріч, темно-зелені пальми з широким, схожим на віяла листям, височенні евкаліпти — гордість Австралії, кущі акації і широколисті банани із гронами соковитих довгастих плодів. Внизу, коло підніжжя височини, по якій спускалося шосе, розташувалось велике, все в зелені місто.

— Ось він, наш Торітаун, — сказала Олена Миколаївна.

— А де ж знамениті родовища торію?

— Кілометрів за п’ятдесят південніше. Вам було б цікаво подивитися, як добувають силікат торію? Весь процес повністю механізовано. Торій — основа атомної енергетики. В земній корі його в двадцять сім разів більше, ніж урану.

Ми в’їхали в Торітаун. Широкі, прямі вулиці, високі, світлі будинки, об’єднані в архітектурні ансамблі, водограї на перехрестях вулиць — і зелень, сила-силенна зелені, за якою іноді неможливо розгледіти фасади будівель. Повітря Торітауна свіже й напоєне ароматами, мов у квітучому саду.

«Не дивно, що тривалість життя людей зросла», — подумав я.

Так, місто й справді було чудесним садом. Уздовж вулиць, відокремлюючи проїжджу частину від житлових будинків, тяглися широкі смуги скверів. Зелений живопліт захищав мешканців від шуму й куряви. Зелень густо вкривала будинки, підперізуючи їх ярусами знизу доверху. Змінилася відповідно й архітектура. Будинки мали спеціальні виступи, широкі карнизи і невеликі балкончики, щоб садити на них зелень.

Будинок, де жила Олена Миколаївна, був недалеко від центру міста. Ми піднялися ліфтом на дев’ятий поверх. Олена Миколаївна показала мені мою кімнату. Світла і простора кімната була обставлена гарними меблями м’якого світло-брунатного тону.

По обіді ми спустились на подвір’я. Тут теж було дуже багато зелені: квітів, декоративних кущів, фруктових дерев.

— Хто доглядає сад? — спитав я.

— Самі мешканці. Заждіть, і вас залучимо.

— О, я з великою охотою.

Ми пройшлися неширокою алейкою, в кінці якої стояла гарна альтанка. З-за неї долітав чийсь сердитий високий скрипучий голосок. Певно, він когось лаяв.

— Так ви кажете, з великою охотою? — повторила раптом Олена Миколаївна, чомусь хитрувато посміхаючись, і повела мене аж до альтанки.

Я почув:

— Дерева — це вам не паліччя, юначе, — скрипів усе той же тонкий старечий голос. — Це живі створіння. Вони все відчувають: і біль, і ласку, вони не зносять грубощів.

Ми зазирнули за альтанку. Там спиною до нас стояла сива бабуся, висока, але вже трохи згорблена роками. А перед нею розгублено тупцяв з ноги на ногу той, кого вона назвала «юнаком», — височенний плечистий атлет років шістдесяти. Він був увесь розчервонілий, розводив безпорадно руками і винувато дивився на бабусю.

— Ідіть геть! Зараз же йдіть геть звідси, і щоб я вас більше тут не бачила! Авжеж! Принаймні раніше як через місяць краще і не приходьте.

«Юнак», що завинив, покірно поплівся геть. Слідом за ним пішла і бабуся, все ще бурмочучи щось собі під ніс та важко налягаючи на палицю.

Ми перезирнулися з Оленою Миколаївною і розреготались.

— Хто ця грізна бабуся? — спитав я.

— Вона керує нашою роботою в саду. Раніше вона працювала у великому господарстві, а тепер командує нами. Бачили, яка сердита! Тепер, мабуть, не хочеться більше