Читати книгу - "Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук"

придушений стеблом трави. Ти знов рятуєш свiт. Я ж цього свiту зрiкся. Хоча й не протиставив себе йому. Закономiрно, що коли ми (я i свiт) покликали тебе одночасно, то мене ти не почула. Бо я ж навiть не частинка його. Я лише дрiбний мураха. А рятувати мурах - це так неромантично. Але ти є. I цього досить, щоб мураха дала раду стеблинi й собi. Цього бiльше, нiж досить. Ти зi мною завжди.

2.11.93р.

Слiпий сонях бреде понуро майданом Праведностi. За плечима то зойкне, то застогне тихо кобза. Маленький поводир тримається за руку, йому самотньо й страшно. Вiн коникiв лiпити вмiє з хлiба, такi вже гарнi, аж шкода потiм їсти. Той одноногий маляр обiцяв до себе взяти учнем, казав, навчить, як малювати Бога, за одну лиш пляшку самогону. Та де його вкрадеш?! Аби вже швидше дiд помер, бо шкода кинути самого. А сонях згадував торiшнiй сон, в якому сам собi приснився зрячим, але уже забув. Важкi i мокрi окрики ворон щораз влучали в тiм’я. Спитав малого лайдака: а чи змiнився свiт? Авжеж! Тепер у кожної корови по два хвости. Мабуть, не знаєте, що з понедiлка другий рiк, як сонце прямокутне? Якби ви бачили, як понад став увечерi лiтають жаби! А чули, що у небi насадили бiлий лiс?… I сонях усмiхнувсь. У небi бiлий лiс… Я знав про це, але не бачив. Веди мене до того лiсу… Вони повiльно пiднiмалися угору. За ними слiдом я з тобою. Ми…

3.11.93р.

Мов пiд лопаткою багнет, сяйнуло променем прозрiння. Сяйнуло холодно i вузько. Та не вiдбилося в очах. Нi хвилею, нi тiнню. Сяйнуло й згасло. Все забуваю в тебе з’ясувати, що гiрше: час прозрiння чи день народження? Погоджуюсь з тобою. Давай найглибший з океанiв перейдемо убрiд, хоча б в один лиш бiк, хоча б до половини. На пiвдорозi буде рай. У мене запитають перепустку. Ти пронесеш мене в пуделочку з-пiд крему. До першого куща. А пiсля третьої берези ти зайця називатимеш на прiзвище, але на «ти». Я ж вуханевi подарую окуляри i збiрку наших вiршiв, а вiн подякує тобi. I тiльки в середу, якщо наздоженемо черепаху, вiдкриємо безлюдний острiв i до полудня заселимо його людьми. Ти з ними сядеш пити каву. Ти усамiтнишся з митцями… А хочеш, розкажу тобi про себе? I чорний жук менi кивнув, хоча й на нього теж чекали справи. А потiм, потiм…Так i не згадаю, коли ж сяйнув менi багнет, немов прозрiння.

4.11.93р.

Свiтає… На душi Рiздво. В кишенях повно снiгу. Морозеня втекло до лiсу. А тiльки ж вчора плакало й жалiлося, що зайцi б’ються… Лiтають паперовi голуби. В голубки на хвостi сонет, а голуб чорний од верлiбрiв. У iнших також крила в вiршах. З них бiльшiсть бiлi. I майже всi твої. Сiдає ворон на плече зi скаргою. Морозеня iз бiлкою знов облили водою гiлку, на якiй вiн любить подрiмати. Дванадцять раз додолу падав. Морозеня ж на цiлий лiс втiшається з його кумедних, чудернацьких поз. З-за вуха шапки дiстаю для ворона новенькi ковзани. Якби ще й скла дiстати… Морозеня малює квiти на шибках, а потiм б’є в поривi самокритики. А щоб я не сварився, починає слiзно: ну розкажи менi про лiто. В кишенях все голоснiше снiг рипить. Душа, як бiле поле, незаймана i… «А я тобi снiжиночку принiс,- вигулькує Морозеня.- А ця найкраща!» - кладе менi до повної кишенi. Видобуваю слово чорне, мов скривджений сердитий ворон. Воно ж схиляє голову на бiк: «А я у гай ходила!» I я повiльно тану, наче снiг в кишенях. Морозенятку, порятуй!…

5.11.93р.

Чайний сервiз та шiсть фiлiжанок для кави утворюють замкнуте коло елiти. Самотнiй кухлик обдумує спосiб самогубства. Хороший день четвер! Надходить безлiч пропозицiй. I шiсть звертань до Бога. У сорока нехрещених криниць симптоми бiлокрiв’я. Старi годинники на людських лицях пишуть спогади. Кiмнатнi капцi подали на суд бджолу i бедрика за грубий наклеп, останнi стверджують, що люди виникли од радiо, бо тiльки вмiють говорити i не вмiють слухати. Двi тьми оточують сумлiння. Печаль сховалася в шпакiвнi. Пучки переконань лежать на лавi. Куди менi подiтись? Надiя п’яна спить. Любов задовiльнилась онанiзмом. А Вiра вийшла геть. Останнi аргументи м’ясорубки перетяли ефiр. Пiд стелею зiйшлись два голоси, один - мов пострiл. Авторитет упав, та знову ставиться питання. Дощi iдуть навприсядки довкола хати. Отримав слово оцет. Мистецтво зачинається в кав’ярнях. I тiльки кухлик, як завжди, самотнiй. Та й вибiр в нього небагатий.

6.11.93р.

Усе так просто. Простiше вiд простого олiвця. Печально, як пелюстка на долонi. А називається «Полiт у чорну яму, або Провали в пам’ятi». Здається, завершився. Я буду мислити про озеро. Зелене й кругле. Котре вiд болю перетвориться в овал, та не поморщиться. Навiть тодi, як риби закричать. Зелена жаба з’їла сонце. На небо почепили дублiкат. А жабу вислали до гуманоїдiв. Всi решта вiрили у щирiсть свiтла. Маленькi сни потопленi мiж лiлiй. Янчать, мов цуценята. Жiнки перуть на березi бiлизну, їм видається, що це я. Моя сестра пiшла по воду. Моя сестра… Пiшла й взяла з собою цих двi словi: моя сестра… Прошу води. Прошу у простiр. Для тих двох слiв, що залишились. Про…-сив. Уже просив… Твiй брат. Лише печаль моя тобi перейде в спадок. А вiршiв не читай моїх. Коли пожовкнуть - вiддаси козi. Та не коровi, бо корова здохне. Оце i весь мiй заповiт. Менi набридла осiнь. Мабуть, вернусь назад у лiто. Усе напрочуд просто.

7.11.93р.

Приходив сумнiв - байстрюк i гицель. Шукав у розбитому посудi. Палив у темрявi сiрники, сичав, обпiкаючи пальцi, i слинив пучки. Мовчав у мiй бiк. Закладав на стiл ноги в брудних черевиках. Коли мною почало трясти, вiн позiхнув: «Як собi хочеш». I вийшов, насвистуючи. На пiдлозi залишився бiлий зiм’ятий носовик, на якому розпливалися свiжi рудi плями. «Невже кров?» - засумнiвався я i почув за дверима його хрипкий смiх. Снилася баба Євка. Вона наздоганяла мене через берег. Менi було страшно. В останню мить мама перехопила бабинi руки. Знову мене врятувала мама. Баба Євка померла весною. Де була в цей час ти? У час моїх вагань, у час вiдстроченої смертi? Чи поверну тобi iм’я Джульєти?… Хоча б на день… її жалобну бiлу сукню… На кухнi сумнiв миє руки.

8.11.93р.

Нi, не прощай! Посадови мене на палю слова «рiдний». Нехай