Читати книгу - "ФБ-86, Андраш Беркеші"

— У мене є, — сказав Іштван.

Естер побігла нагору. Хлопець, зайнятий невеселими гумками, проходжувався у під'їзді.

— Ось і я, — почув він голос дівчини. — Куди підемо?

— Є тут поблизу якесь тихе кафе? — спитав Іштван.

— Ходімо в «Стару Флоренцію», це затишний куточок.

І вони пішли.

— Іди ближче під парасолю. Дозволяю тобі взяти мене під руку, — сказала Естер, привітно всміхнувшись.

Іштвана не треба було умовляти. Він став під парасолю, взявши її з рук дівчини.

— Візьми ти мене під руку. — Естер погодилась і пригорнулася ближче до хлопця. Крізь плащ вона відчувала його мускулясту руку.

— Ну, а тепер розповідай, — мовила тихо.

— Не знаю навіть, що сказати. Так дивно: вдома я вже не міг далі терпіти самотності, вирішив будь-що побачитись з тобою. Сам не знаю чому. А тепер неспроможний говорити. Що за диво?

Вони ступали обережно, обминаючи калюжі. Естер схвильовано спитала:

— Іштване, що з тобою сталося?.. Сестра говорила, то ти приходив.

Іштван притиснув до себе руку дівчини.

— Недобрі речі трапились зі мною, — сказав він. Потім трохи плутано розповів усе, що було на душі. Згадав навіть про Єву Шоні. Естер уважно слухала його.

Іштван саме закінчив свою розповідь, коли вони підійшли до кафе. Людей там було мало. Естер з Іштваном сіли за столик біля вікна. Хлопець замовив дві чашки кави.

Естер похмуро мовчала. Випадок з Євою був їй неприємний.

— Скажи, — озвалася вона нерішуче, — тобі сподобалася та блондинка?

Хлопець маленькими ковтками пив свою каву. «Як усе це їй пояснити?» — думав він.

— Чесно кажучи, я спантеличений, — відповів він нарешті. — Досі в моєму житті не було ніяких пригод. Я був зайнятий тільки навчанням. — Іштван глянув на дівчину. Його блакитні очі блищали, наче дзеркальна гладінь чистого озера. — Ти, Естер, для мене як сестра Якась внутрішня сила спонукує мене бути одвертим. Гадаю, що ти зрозумієш мене. Зваж сама, яке моє становище. Воно безнадійне. З того, що я випадково почув у Голубів, зрозумів: лікарем мені не бути. Досі я по суті не жив, не знав ніяких утіх, відмовлявся від усього — від танців, жінок, вина. Це навіть не точно сказано — відмовлявся: у мене просто ніколи й не виникало бажання потанцювати чи випити. А тепер… Тепер я хочу повеселитися. Час є… Може, вип'ємо щось?

— У тебе так багато грошей?

— Не все одно? Є чи нема, для мене це вже не має значення. Каллош зробив своє діло. Лікарем мені не бути. — Він помовчав, потім, кепкуючи з самого себе, додав — Зрештою, люба Естер, мені треба звикати до випивки. Бо в мене одна дорога: стати носильником чи вантажником. А там без цього не обійдешся.

— Іштване, ти збожеволів! Невже ти такий слабий? Так легко відмовитись од боротьби!

— Люба Естер! Благаю тебе, не проводь зі мною політнавчання! Мені наперед відомо, що ти хочеш сказати

— Що саме? — спитала дівчина.

— Те, про що я вже тисячу разів сперечався сам з собою. Я міркував так: «Слухай, друже! Правда на твоєму боці. Якщо ти впевнений у цьому, то бийся за правду зубами і кігтями, будь до кінця чесним, інакше потрапиш у багно… Чесному і біду перебути легше» Так? — зло всміхаючись, запитав Іштван. — Це ти хотіла сказати?

— Приблизно це, — сказала дівчина. — І ще б я додала: коли я знаю про себе, що людина я чесна, то думка інших не має великого значення.

— Але справа в тому, Естер, що людина не може жити в суспільстві диваком. Бо коли я нехтуватиму думкою громадськості, то неодмінно буду білою вороною. І тоді мені не уникнути конфлікту з людьми. А жити так неможливо.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю. Може, ти щось порадиш? — хлопець взяв її за руку.

Естер довго роздумувала.

— Я б на твоєму місці влаштувалась на будь-яку роботу і продовжувала боротись за свою правду.

— Ти могла б це зробити, — сказав хлопець, міцно стиснувши руку дівчини. — Я не можу.

— Чому?

— І це питаєш ти, секретар університетської молодіжної організації? — сумно всміхнувся хлопець. — По-перше, тому, що, як не крути, а я класово чужий елемент. Батько справді був членом партії нілашів. Покійна мати походила з сім'ї високопоставленого чиновника. Правда, я був антифашист. Але хто це підтвердить? Майя вмерла, її дядька й тітки теж немає в живих. Хто мені, повірить? Каллош говорить, що я антикомуністично настроєний. Ти, правда, добре знаєш, що це не так. Уся трагедія полягає в тому, що мені не вірять. Слово Каллоша має більше ваги, ніж моє. Я серджусь не на тих, хто вірить Каллошу, а на Каллоша, який вводить їх в оману. Це безвихідне становище. Повір мені. Чи знайдуться люди, які б виступили на мій захист?

— Знайдуться. В тому числі і я, — перебила його дівчина.

— О люба Естер. Ти дуже добра. Але чи прислухається хтось до твого голосу?

Дівчина в думці визнала, що Іштван має рацію. Та все ж їй хотілося підтримати в ньому віру в свої сили.

— Іштване, — озвалася дівчина, — ти не вчинив нічого протизаконного, ну, такого, чим могла б зацікавитись поліція?

Хлопець рвучко підвів голову, його очі тьмяно заблищали.

— Естер! Як ти можеш таке припустити? — Не дочекавшись відповіді, він пристрасно промовив: — Клянусь тобі, що нічого такого я не вдіяв!

— В такому разі я тобі раджу самому звернутися до поліції і…

— І попросити, щоб мені дали можливість далі вчитися?

— Ні. Розповісти, що ти почув у Голуба.

— Сказати те, що вони і без мене знають? Це смішно.

— Та ні! Попросити, щоб розслідували твою справу!

— Сподіваюсь, ти