Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

що могла довести нервового чоловіка до сказу. І все ж була в ній якась невиразна, недомовлена, неуявленна велич, що просто-таки приковувала до неї ваш погляд, і врешті ви мимоволі заприсягалися перед самим собою, що докопаєтеся до справжнього змісту цієї чудної картини. І час від часу в мозку вашому спалахував яскравий, але, на жаль, хибний здогад. Чорне море в бурю опівночі?.. Протиприродний бій між чотирма первісними стихіями?.. Випалене вересовище?.. Арктичний зимовий краєвид?.. Скресання скутої кригою ріки Часу?.. Та зрештою всі ці здогади розбивались об оте грізне «щось» посеред полотна. Треба тільки розгадати, що воно таке, і решта зразу стане зрозуміла. Стривайте, а чи не скидається воно трішечки на величезну рибину? Може, навіть на самого велетня левіафана?

І справді, задум митця був, очевидно, такий (принаймні я дійшов цього висновку, підкріпленого почасти й одностайною думкою багатьох немолодих, бувалих людей, із котрими я радився). Картина відтворює корабель поблизу мису Горн під час бурі. Хвилі безжально жбурляють напівзатоплене судно; видніють уже, власне, тільки три голі щогли, а велетенський розлючений кит, що надумав перескочити через нього, настромлюється на вершечки тих щогл.

Протилежна стіна в сінях була вся завішана якоюсь поганською колекцією зі страшних київ та ратищ. Декотрі киї були рясно оздоблені блискучими зубами й нагадували пилки зі слонової кістки; з інших звисали для оздоби жмути людського волосся; а один спис мав форму серпа на довгому держалні, вигнутому, немов прокіс, зроблений у траві довгоруким косарем. Дрож проймав при погляді на нього - від думки, який же то жахливий дикун і людожер міг виходити на жнива смерті з таким страховинним знаряддям. Поміж тою дикунською зброєю висіли старі, погнуті чи поламані китобійні списи та гарпуни. Декотрі з цих знарядь мали славну історію. Отим он списом, колись довгим і рівним, а тепер геть погнутим, п’ятдесят років тому Натан Свейн за один день, від сходу до заходу сонця, вбив п’ятнадцять китів. А отой гарпун, тепер схожий на штопор, був кинутий у яванських водах, і кит утік із ним, а через багато років того кита вполювали біля мису Бланко. Вістря ввійшло в китове тіло біля хвоста, і гарпун, мов голка, що, попавши в людське тіло, мандрує в ньому, пройшов у киті добрих сорок футів, поки врешті його знайшли в товщі горба.

Проминувши ці тьмаві сіни й низенький склепистий переходик - пробитий, очевидячки, в старовинному, складеному посеред будинку, великому каміні з вогнищами на всі боки,- ви опиняєтесь у залі. Та зала ще темніша, ніж сіни; сволоки над головою такі товстенні, а дошки підлоги такі старі й вичовгані, що здається, наче ви попали в трюм старого-престарого судна, та ще й у таку вітряну ніч, коли весь цей заякорений усіма чотирма рогами ветхий ковчег аж здригається ошаліло. Попід однією стіною стоїть у залі довгий, низький стіл, чи швидше полиця, заставлена потрісканими скляними скриньками, повними якихось запорошених дивовиж, назбираних по найвіддаленіших закутках нашого широкого світу. В дальшому кутку зали - шинквас, ніби темна будка, грубе відтворення голови гренландського кита. Принаймні там стоїть аркою китова щелепа, така величезна, що під нею, мабуть, проїхав би диліжанс. Усередині тої будки видно брудні полиці, заставлені старими карафами, пляшками, суліями; і в тій пащі, що загрожує людині швидкою згубою, порається новітній проклятий Йона (його й справді так називають) - невеличкий зморшкуватий дідок, що за готові гроші дорого продає морякам маячню і смерть.

Склянки, в які він наливає свою отруту, огидні. Хоч зовні то правильні циліндрики, та всередині ті шахрайські булькаті посудини з зеленавого скла підступно звужуються до облудного денця. Зовні стінки цих грабіжницьких склянок оперезані грубо вдавленими в скло жолобками. Налито до оцієї позначки - треба платити всього пенс; до оцієї - два пенси, і так далі аж до повної склянки: така міра називається «Мис Горн», і її ви можете вижлуктити за шилінг.

Увійшовши до зали, я побачив там кількох моряків, що стояли круг столу і в тьмяному світлі каганців розглядали зразки роботи різьбярів по китовому зубу. Я розшукав очима хазяїна заїзду, підійшов до нього й сказав, що хочу найняти кімнату, але у відповідь почув, що всі кімнати зайняті, нема жодного вільного ліжка. «Та стривайте,- він ляснув себе по лобі,- може, ви погодитеся переночувати в ліжку з одним гарпунником, га? Адже ви, мабуть, збираєтесь найнятися на китобійне судно, то краще вам звикати загодя».

Я відповів йому, що ніколи не любив спати вдвох в одному ліжку, а вже як доведеться пристати на це, то волів би знати, що за чоловік той гарпунник; та коли в нього (в хазяїна тобто) справді не знайдеться для мене іншого місця, а гарпунник той нічим поганим не вирізняється, то, ніж тинятися далі по незнайомому місту в таку холодну ніч, я ладен розділити ліжко з будь-якою порядною людиною.

- Я так і гадав. Гаразд, сідайте. Вечерю? Ви хочете повечеряти? Зарав подадуть.

Я сів на старий дерев’яний ослін, покарбований, наче лавки на Батареї. З другого кінця на ослоні сидів верхи якийсь матрос і, нахилившись, ретельно прикрашував його далі, різьблячи дошку в себе між коліньми. Він випробовував свою майстерність, вирізьблюючи корабель під усіма вітрилами, але, як мені здалося, без великого успіху.

Нарешті четверо чи п’ятеро нас зібралось у суміжній кімнаті на вечерю. В кімнаті було холодно, як у Ісландії; там зовсім не топилося, бо хазяїн сказав, що це не по його коштах. Горіли тільки дві смутні свічки, опливаючи лоєм. Нам довелося позастібати аж під шию свої куці матроські бушлати й гріти закоцюблі пальці об кухлики з гаряченним чаєм. Одначе їжа була дуже поживна: не саме м’ясо з картоплею, а ще й галушки. Святий боже! Галушки на вечерю! Один з нас, молодий хлопець у товстенному зеленому плащі, накинувся на ті галушки, наче звір.

- Гляди, хлопче,- зауважив хазяїн,- насниться тобі щось страшне, будь певен.

- Хазяїне,- пошепки спитав я,- це не той самий гарпунник?

- Та де,- з якоюсь диявольською посмішкою відповів хазяїн.- Гарпунник чоловік темновидий. Він ніколи не їсть галушок, він… їсть саму печеню і любить, щоб вона була майже сира.

- Отакої! - вигукнув я.- А де ж він, той гарпунник? Він тут?

- Скоро прийде,- запевнив хазяїн заїзду.

У мене мимоволі зринули якісь підозри щодо того «темновидого» гарпунника. «Ну що ж, коли вже