Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

Калина бух! - до землі:

- Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.

Стара мов і не чує.

- Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.

Присилувала, віддала.

* * *

По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.

- Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.

Поїхали...

По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.

Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.

- А відки, легінь? - пита старий.- Куди дорогою?

- Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.

- Наймися в мене.

- Та добре.

- А що правиш?

- Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.

- Згода. Просимо ж у хату.

Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.

А молода молодичка дома умліває:

- Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!

Він за кресаню.

- Іду,- каже,- до Черемошу глибокого - не далеко.

Вона його за ручку:

- Не йди,- каже,- або й мене бери.

Остались обоє, обгорнулись - нічо не говорять, лиш пла­чуть. А він нарешті промовив:

- А чого тобі,- каже,- попід вічка такі синці? Чого, голубко? - та й знов став цілувати.

- Нелюб убиває,- каже.- Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?

- Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! - Так говорив, обіймаючи її, як голуб го­лубку.

А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:

- А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!

Вона мовчить.

- Чому ти мене не любиш? - я тебе ще раз питаюся!

Вона мовчить.

- Ех! - відмахнув сокирою та хоче її в голову.

А Марко лап! - за руку:

- Стій!

Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пус­тив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.

* * *

Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.

Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:

- А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..

А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниці: на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...

Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.

- А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? - питаю.

Він на мене пильно-пильно подивився.

- Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?

- Не був,- кажу.

А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.

- Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він.- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?

Я стис з плечей, а він яв плакати:

- Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!

- Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.

- О, вже! - каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: - Я би, дядечку, пішов до віконця!

Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається - а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.

- Іду,- каже,- зараз.

Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам - та й уже по нему.

- Марку! - кричу.- Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!

А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий».

Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.

* * *

Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.

- А ти хто? - питає ув одно.

- Таже я твоя неня, доню! - голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.

Вона лиш покиває голівкою:

- Та ти мені не неня! - каже.- А де ж ти мені неня?..

Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу!

- Ачей, господь милий,- каже,- умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!

А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,- саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та