Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

- Та, бач­те, Ольго Се­менівно, бу­ла то­му своя при­чи­на, що я му­сив по­ши­тись в тор­бот­ру­си й цим за­роб­лять собі гроші на по­жи­вок. Мій батько мав свою різни­цю і про­да­вав м'ясо, але більш то­го він був сал­га­ном і за­роб­ляв на салі чи­ма­ло гро­шей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь доб­ре, і пи­сав ду­же гар­но. Бу­ло як на­пи­шу що, то так чу­до­во, не­на­че во­но над­ру­ко­ва­но. А поб­ли­зу отут жив один вже прис­тар­ку­ва­тий уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Час­тенько бу­ло він за­хо­де до мо­го батька на мо­го­рич, бо круж­ляв горілку доб­ре, незгірше мо­го та­та. Ото раз він по­ба­чив, як я гар­но пи­шу, та й узяв ме­не в кан­це­лярію пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги. Батько був радніший помістить ме­не в кан­це­лярію, ніж в різниці за сал­га­на, хоч він і по­ми­ливсь, як я потім сам пе­ресвідчив­ся. Хо­див ото я та по­ма­гав уря­дов­цям пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги, спо­чат­ку так собі, дур­нич­ки. Але на­чальник од­ра­зу звер­нув ува­гу на мою пе­ре­пис­ку, бо я пи­сав так гар­но, не­на­че дру­ку­вав. Тоді він приз­на­чив мені пла­ту по де­сять, а далі по п'ятнад­цять кар­бо­ванців на місяць. Батько був і ра­дий, що з ме­не вий­де не сал­ган, а пан. Але батько швид­ко після то­го вмер. Мені тоді бу­ло років з вісімнад­цять. Ма­ти ще дер­жа­ла різни­цю, а я вже став на служ­бу в кан­це­лярії. До­ки ма­ти бу­ла жи­ва та за­роб­ля­ла на салі, до­ти ми й хліб ма­ли. Але як по­мер­ла ма­ти, я по­ба­чив, що кан­це­лярія не про­хар­чує ме­не. А тут на­го­ди­лась і пан­ноч­ка. Я й оже­нивсь, бо до­ма не бу­ло ко­му й обід зва­рить і ха­ти дог­лядіти.

- Була, бач­те, дум­ка в ме­не, що кан­це­лярія та­ки нас­та­че хліба на нас двох. Але во­на не нас­та­ча­ла до­волі й на од­но­го. І ви­га­да­ють же служ­би з та­кою пла­тою, що од неї або з го­ло­ду зди­хай, або ха­барі бе­ри, або й тор­би на плечі начіплюй. Пла­та мені бу­ла все од­на­ко­ва, а їсти бу­ло нічо­го. А тут ще, на моє ли­хо, прис­ла­ли звідкільсь ста­ро­го на­чальни­ка. Цей на­чальник був нав­ди­во­ви­жу ли­хий, злю­щий та ве­ред­ли­вий. Бу­ло ніхто йо­му нічим не до­го­де. Кри­чить, лається, шпур­ляє бо­ма­ги прос­то в вічі, або од злості пош­ма­тує їх на дрібні шма­точ­ки та й шпур­не пи­са­рям ме­жи очі. Ще бу­ло й «ти­кає» на мо­ло­дих, та й на ме­не і на всіх прос­тих пи­сарів, не­на­че на сто­рожів. Він був низький, при­сад­ку­ва­тий, як пе­че­ри­ця, ста­рий, аж по­рох­ня з йо­го си­па­лась. Вид в йо­го був об­го­ле­ний; ніс, на­че чер­во­на сли­ва, бо він пив горілку. Си­дить бу­ло на кріслі оте опу­да­ло, та ко­ли не лається та мов­чить, то по­зи­рає по сто­лах і не­на­че нас усіх їсть очи­ма, їй-бо­гу, бу­ло не­на­че очи­ма лається!

Але гірше за все на­допік він усім пи­са­рям прізви­ща­ми. По­да­вав нам усім прізви­ща, та такі пас­кудні, що й самі ос­танні му­гирі та­ких не ви­га­да­ли б. Ме­не прод­раж­нив «сал­га­ном» та «ко­тя­чим са­лом». Од­но­му ста­ро­му пи­са­реві дав прізви­ще «ста­ре дринд­за­ло»; мо­ло­денько­го пи­сар­чу­ка, ма­буть, за чу­бок, що стир­чав на го­лові, прод­раж­нив «смер­дя­чим оду­дом». Мо­го при­яте­ля, та­ки з на­ших міщан, Ос­та­па Дрімай­ла - «Дри­га­лом», бо в йо­го бу­ли ду­же тонкі но­ги. Од­но­го глад­ко­го прод­раж­нив «глев­кою пе­репічкою», дру­го­го - «посмітю­хою», третього - «ко­лу­пай­лом» че­рез те, що він, як бу­ло по­дає на­чальни­кові якусь бо­ма­гу, то ко­лу­пає пальцем в носі. Ста­ро­му ви­со­ко­му та ци­ба­то­му мос­ка­леві, сто­ро­жеві, дав прізви­ще «гопст­ри­бай­ло». Оце як бу­ло си­дить за сто­лом, то не кли­че нас на ймен­ня, а на прізви­ща. Тільки бу­ло й чуєш: «Гей ти, дринд­за­ло! чи швид­ко до­пи­шеш оту бо­ма­гу!» «Гей, оду­де! не клюй ли­шень но­сом та мерщій до­пи­суй діло». «Чо­го ти усе швен­дяєш, ко­тя­че са­ло! - кри­чить бу­ло на ме­не. - Я те­бе в три по­ги­белі скру­чу, як не уви­неш­ся сьогодні з тим лист­ком». Тільки бу­ло й чуєш: «Пе­репічко! кли­шо­но­гий дри­га­ле! го­лод­ри­го! гопст­ри­бай­ле! підчих­вос­те! зад­ри­по! гу­па­ле!» По­да­вав нам нові ймен­ня, на­че з хрис­ти­ян пе­ре­вер­нув нас на якусь ідольську віру. Хто йо­го зна, де він брав ті прізви­ща! Не­на­че зу­мис­не по­за­пи­су­вав їх у своєму дур­но­му по­ми­нальни­кові та ви­чи­ту­вав по пи­са­но­му, як от, приміром, ди­якон ви­чи­тує йменні «о здравії».

А ще як ча­сом бу­ло прий­де в кан­це­лярію напідпит­ку, то вже тоді гав­кає на всю кан­це­лярію, або цвірчить та цвірчить, як цвіркун десь під піччю. Зовсім не­на­че оп­риш­ку­ва­та ли­ха ба­ба, що гри­має без­пе­рес­тан­ку на невістку та на всю че­лядь, а ко­ли не кри­чить на че­лядь, то лає ку­ри, або кур­ча­та, або свині, аби рот не мов­чав. Ота­кий був і наш ста­рий на­чальник. А ко­ли бу­ло ча­сом ду­же роз­сер­диться, то прис­не ніби прис­ком, на­че йо­го хтось ки­нув на га­ря­чу ско­во­ро­ду. Тоді він бу­ло шквар­чить та ши­пить, не­на­че ско­во­ро­да з вишк­вар­ка­ми на жа­ру.

Надавали ж і ми гур­том уся­ких прізвищ цьому гу­па­лові! Ми ніко­ли не зва­ли йо­го між со­бою на ймен­ня, а зва­ли йо­го «цвірку­ном» і «то­рохтієм», і «обли­за­ним ма­ко­го­ном», бо го­ло­ва в йо­го бу­ла ли­са, справді на­че об­ли­за­ний ма­когін. Сто­рожі та стійчи­ки прод­раж­ни­ли йо­го «ка­ла­тай­лом» та «дядьком гу­па­лом», бо йо­го фамілія бу­ла - Гу­пальський.

Я пра­цю­вав в кан­це­лярії пад­ко­ви­то, док­ла­дав рук, пи­сав, не­на­че пенз­лем ви­мальову­вав. Од­же ж бу­ло ніяк не до­год­жу «ста­ро­му гу­па­лові». Чимсь я був йо­му нев­по­доб­ний, і сам не знаю - чим. Оце бу­ло ви­ма­люю йо­му бо­ма­гу й, по­да­ючи, ду­маю, що він пох­ва­ле ме­не. А те «ка­ла­тай­ло» зир­не бист­ро на лис­ток, потім пе­ре­ди­виться своїми гост­ри­ми банька­ми та й зак­ри­чить.

- Гей ти, мур­ло! Ти й справді са­ло­губ, як я ба­чу. Тобі тільки б киш­ки на­чи­нять, а не бу­ма­ги пи­са­ти. Ди­вись ли­шень, як ти по­пе­ре­но­сив сло­ва: «Про­шеніе уже подано дав­но…» А осьдеч­ки далі: «Предс-еда­тель рас­смот­рел…» Ото ко­то­луп! Що ж то він з'їв отой «еда­тель»? чи ва­ре­ни­ки з си­ром, чи пам­пуш­ки з час­ни­ком? Га? Ли­бонь батько твій так роз­ди­рав сло­ва де тра­питься, не­на­че вовк ко­зу-де­ре­зу, та й те­бе так нав­чив. На! з'їж оце своє пи­сан­ня та хоч вда­ви­ся ним! Йди пе­ре­пи­суй за­раз на­но­во.

Подер, пош­мат­ку­вав моє ма­лю­ван­ня на дрібні шма­точ­ки та й шпур­нув мені в вічі. Так він ос­то­гид мені своєю нас­тир­ливістю, що я був ла­ден тіка­ти од йо­го хоч за три­дев'ять зе­мель або й далі, щоб тільки поз­бу­тись ли­ха.

На на­ше без­го­лов'я са­ме тоді да­ли Гу­пальсько­му ор­ден свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра. Як по­че­пив він звізду на серці, то на­пин­дю­чивсь так, що до йо­го ані прис­ту­пу! Тоді вже не тільки пи­сарі, але й сто­ло­на­чальни­ки прис­ту­па­ли до йо­го сто­лу навш­пи­няч­ки,