Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

з потом з нас виносило чоловіків, із кожною краплиною, кап-кап, усіх тих Старосів і Памбосів, Хасанів і Меметів, нас огортала розпечена пара, і хамам танув в імлі, наше тіло викидало їх із себе, гнало їх геть, їхні запахи та сперму, їхні подихи кружляли та повільно опадали на плитку, з тіла збігала і збігала чорна, брудна вода, а потім ми йшли і терли себе мачулою, терли й терли аж до почервоніння, аж доки від них не лишиться й сліду, доки зійдуть із нас Староси, Памбоси, Хасани й Мемети, і потім лили на себе студену воду, обливали свої тіла крижаною водою, і тоді верталися до теплої кімнати, щоби помалу призвичаїтися до температури, знову виливали на себе холодну воду і тоді вже йшли до соуклюку, прохолодної кімнати, і лишалися там, щоб отямитися від спеки, пару, розтирань і крижаної води, потім ми переходили до іншої кімнати, де обмотувалися рушниками й узували шльопки, наливали собі чай, виймали перекуски, без них ніяк, і починали теревенити одна з одною, обговорювали щось веселе та радісне, ділилися новинами, потім потроху починали вдягатися, збирали речі й ішли, омиті, чисті, красиві й готові знову батрачити до сьомого поту, готові до Ставросів і Памбосів, Хасанів і Меметів. Та ось уже кілька місяців, коли я відокремилася від інших, ходжу до хамаму щочетверга сама, сідаю в сиджаклику, тіло обвіває гарячуще повітря, я закипаю, з мене тече, стаю розпеченою, моє тіло порожніє, з нього виплескуються річки поту, стікає, біжить струмочком, щоб винести із себе всіх чоловіків, стікає та біжить струмочком брудна вода, що ллється на плитку підлоги, і я виливаю на себе студену воду, з глека із запітнілими стінками, виливаю на себе студену, майже крижану воду, і потім тру собі ноги, тру руки, стегна, груди, тру мачулою, сильно-сильно, тривалий час, доки все почервоніє, доки тіло вже не витримує тертя, виливаю на себе холодну воду, але з мене не змивається Зекі, ні, і я такою йду до соуклюку, і вже там, через багато годин зустрічаю інших, які завжди там, і наполегливо чекають на мене, і не кажуть нічого, але загортають мене в товсті рушники, і наливають чай, яким можна обпектись, ні про що не теревенять, не діляться своїми новинами, бо нема про що розповідати, і я думаю, що й вони іноді згадують, як бігали до хамаму, точнісінько, як і я, і терлися, щоб видалити зі свого тіла якогось свого Зекі, який не йде, той Зекі, не змивається з мене той Зекі, ніяким способом, іди геть, кажу йому, залиш мене, Зекі, але Зекі не йде, мені це добре відомо, Зекі не йде.

6. Ленья

(говорить Ленья М., батько якої володів крамницею з імпортованими фруктами й овочами біля церкви Богородиці Хрисалініотиси)

У мого татка була своя крамничка, ятка, по суті, біля самої церкви, біля Хрисалініотиси, і він купляв всякі наїдки, приправи, прянощі по всьому світові, а потім продавав їх навсібіч, тому — помідорчика, тому — городину, тому — яйця, а тому — паляницю свіжу. Такі знамениті паляниці. А ті паляниці йому привозила одна туркеня з Оморфіти[23], жінка бідна, но чесна, сама хліб випікала, а паляниці в неї такі були, пальчики оближеш. Ну от. Як почалися заворушення і в нас зло велике взялося проти турків, то прийшли до нього хлопаки із наших волоцюг, тутешніх, і сказали, шоб більше не купував у тієї туркені, не буди, кажуть, лихо, нехай сидить собі тихо, купуй хліб у якоїсь доброї християнки. А мій же ж татко їх не послухав. Каже їм, щас, каже, оце через вас припиню в бідної жінки купляти дві торбинки хліба. Вони приходили раз, приходили два, а потім якось уночі підстерегли його і живого місця не оставили. Сильно відлупцювали, шо аж тре’ було везти до больниці. Але татко наполягав.

Тіки подумай, лежить він такий у больниці, замотаний — самі бинти, і каже моїй мамі, шо так цього не оставе, не подарує тим, і в туркені не перестане брати хліб. А та ридма рида, і каже йому, отямся, Яннакосе, у нас же п’ятеро дітей. Вони ж не жартують, і плаче страшно. Плакала і благала, плакала і благала, і він поступився, сказав тій туркені, хай більше не приходить і не приносить свій хліб.

А тоді ж приходять до нього ТМТ. Турецькі лайдаки цього разу, не наші. І почали його залякувати. А чого це ти перестав брати в такої-то туркені хліб, якщо і далі не купуватимеш, більше ти не жилець на цьому світі. Ох і люті були ті ТМТ. Прямо звірі! Чуєш, навіть своїм не дозволяти вийти з організації. Хто став їхнім, то вже до гроба. Ніяких розмов! Як ти хотів піти, могли й убити. Хай йому грець! У кінці кінців татко позакривав усе і знайшов собі іншу роботу. Ну а шо можна було вдіяти?! Поміняв кілька робіт, та й опинилися ми в Лімасолі. І ми такі — зирк на них, а вони такі — зирк на нас. Але вже поруч ні турків, ні наших.

7. Ні Господь, ні Аллах

У цьому невеличкому квартальчику, де Господь уживається з нашим Аллахом, мене й інших жінок із керхане не любить ніхто, жоден Бог про нас не знає і не має в нас потреби, ми це вже добре зрозуміли, але настають такі моменти, коли кожен Бог, попри власні веління, прикликає нас до себе, гучно дзвонять дзвони щонеділі, муедзин закликає мене впасти навколішки на килимі мечеті й молитися, псалмоспіви долинають до червоних кімнат і змішуються з важким диханням і стогонами, на нашому подвір’ї пахне ладаном, і тоді ми підносимо долоні з червоними полакованими нігтями, затуляємо вуха, закриваємо підфарбовані очі, хитаємо головою, вгору-вниз, і тупаємо ніжкою, щоб Бог пішов, але ніколи нам не вдається затулити свого рота, хоч що роби, а тебе виказують вуста, стиснуті, такі, що припинили чинити опір, вони бурмочуть під носа молитви, яким нас навчила давним-давно мама, нас завжди зраджують наші вуста, починають молитися, бо не вміють інакше. Однак Зекі називає мене слабкою, він каже мені, що треба знайти сили і зашити свій рот, що існує інша сила, сильніша навіть за Бога, і Зекі мені каже: от її знаки, — і розкриває широко мій рот, і запихає руками в нього величезні нові слова, каже мені: розжуй їх, зрозумій їх, — стискає руками щелепи і каже: жуй свої слова, Джемаліє, їж