Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

Але вона не хотіла.

— Хлопче, дай я покупаю тебе.

Коли я зайшов на кухню, то аж ніяк не літня спека налягла на мене важким покривалом. Ганна розпалила титан. Пустила воду, додала кілька крапель лавандової олії й викупала мене. Біло-синій, оздоблений квітами халат, під яким не було ніякої білизни, прилип у гарячому, вогкому повітрі до її спітнілого тіла. Вона дуже збуджувала мене. Коли ми кохалися, мені здавалося, ніби Ганна прагнула повести мене до насолоди по той бік усього, що я відчував доти, туди, де я вже не зможу витримати.

Та й вона віддавалася з незвичайною щирістю. Але не до кінця: своєю стриманістю Ганна не жертвувала ніколи. І все-таки вона немов прагнула втопитись разом зі мною.

— А тепер іди до своїх друзів.

Вона спровадила мене, і я пішов. Спека стояла між будинками, залягала на полях і в садках, піднімалась маревом над асфальтом. Я був пригнічений. У басейні до моїх вух, немов із далекої далечині, долинув галас дітей, що грались і хлюпались у воді. Загалом я почувався так, ніби світ уже не належить до мене, а я — до світу. Я зануривсь у хлоровану, білувату воду й не відчував ніякої потреби виринати знову. Ліг поряд із рештою, прислухався до них, і ‘їхні розмови видались мені сміховинні та нікчемні.

Мало-помалу той мій настрій зник. Знов утвердився нормальний пополудень у басейні з домашніми завданнями, волейболом, балачками і фліртом. Уже й не пригадую, що саме я робив, коли раптом підвів очі й побачив її.

Ганна стояла на відстані метрів двадцять-тридцять, у шортах та відкритій, зав’язаній на талії блузці, й дивилась на мене. Я теж глянув на неї. Через велику відстань я не бачив виразу її обличчя. Я не підскочив і не побіг до неї. Мені вдарило в голову, чому вона прийшла до басейну, немов хоче, щоб я побачив і мене побачили з нею, немов і я хочу, щоб нас побачили разом, знали, що наша зустріч не випадкова. Що діяти? Я підвівся. Але за ту коротку мить, поки я відводив від неї погляд, вона вже пішла.

Ганна в шортах і зав’язаній блузі, зі зверненим до мене обличчям, на якому годі щось прочитати, — і цей образ назавжди зберігся в моїй душі.

17

Наступного дня її не стало. Я прийшов як завжди й подзвонив. Крізь двері я бачив, що в квартирі нічого не змінилося, чув, як цокає годинник.

Я знову сів на сходинки. У перші місяці я завжди знав, на якому маршруті вона працює, дарма що вже ніколи не намагався провести й чи навіть просто зустріти з роботи. Згодом я й не запитував її, на якій вона лінії, вже не цікавився тим. А помітив це тільки тепер.

З телефонної будки на Вільгельмс-плац я зателефонував у Трамвайно-фунікулерне управління, разів зо два мені давали інші номери, і зрештою я довідався, що Ганна Шміц не вийшла на роботу. Я повернувся на Бангофштрасе, запитав у столярній майстерні, хто власник будинку, й дізнався прізвище та адресу в Кірхгаймі. Пішов туди.

— Фрау Шміц? Виїхала сьогодні вранці.

— А її меблі?

— То не її меблі.

— Відколи вона жила в тій квартирі?

— А навіщо тобі?

Жінка, що розмовляла зі мною крізь віконечко у дверях, зачинила його.

У Трамвайно-фунікулерному управлінні я зрештою знайшов відділ кадрів. Службовець був приязний і стурбований.

— Вона зателефонувала рано-вранці, щоб ми мали час замінити її, і сказала, що більше не вийде. Вже ніколи. — Він похитав головою. — А два тижні тому сиділа отут, на вашому місці, я запропонував вивчити її на водія, а вона кинула геть усе.

Лише через кілька днів я здогадався звернутися в адресне бюро. Вона сказала, що їде в Гамбург, і не зазначила адреси.

Цілими днями мені було дуже кепсько. Я намагався дбати, щоб батьки, брат і сестри нічого не помітили. За столом трошки розмовляв, трошки їв і виходив, коли мене нудило, в туалет. Ходив до школи і в басейн. Там сидів пополудні десь у закутку, де ніхто не шукав мене. Моє тіло тужило за Ганною. Але ще тяжчим за цю фізичну тугу було чуття провини. Чому, коли вона там стояла, я не підскочив одразу й не підбіг до неї! В отій коротенькій миті зосередилася для мене вся напівщирість останніх місяців, унаслідок якої я зрікався, зраджував її. Її зникнення — кара за те.

Інколи я намагався переконати себе, що то була не вона, я бачив не її. Як можна бути впевненим, що то вона, якщо я навіть не роздививсь як слід обличчя? Невже б я, якби то була вона, не впізнав її? Невже я не можу бути впевненим, що то не могла бути вона?

Але я знав, що то була Ганна. Вона стояла й дивилась — і було вже запізно!

Частина II

1

Відколи Ганна виїхала з міста, я ще якийсь час усюди шукав її очима, аж поки звик, що пополудні вже ніколи не побачу її постать, аж поки перестав, побачивши книжку й розгорнувши її, запитувати себе, чи годиться вона для читання вголос. Минув ще якийсь час, і моє тіло вже не тужило за нею, інколи я й сам помічав, як мої руки та ноги уві сні шукають її навпомацки, а мій брат за столом не раз запевняв, що я уві сні гукав якусь Ганну. Пригадую години з школі, коли я мріяв про неї, думав тільки про неї. Згодом чуття провини, що ятрило мене в перші тижні, вивітрилось. Я уникав її будинку, ходив іншою дорогою, а за півроку моя родина переїхала в інший район міста. Не те що я забув Ганну. Але певної миті спогад про неї перестав супроводити мене. Вона лишилася позаду, як лишається місто, коли дорога веде далі. Воно там, десь позаду, туди можна поїхати й пересвідчитись у цьому. Але навіщо?

Про свої останні роки в школі та перші в університеті я згадую як про щасливі роки. А водночас можу розповісти про них дуже небагато. Вони були безтурботні; випускні екзамени в школі