Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

не вистрибувало із грудей. Жуль пулею вилетів із таксі і прожогом кинувся у вокзал, розштовхуючи багаж, дітлахів і продавців підробних «Ролексів». Ледве втримуючись, аби не впасти, балансуючи на протилежному кінці поводу, мовби на водних лижах, я довірився нюху і впевненості собаки. Хтозна, можливо, Аліса вже повернулась? Або тільки сідала на поїзд? Можливо, через неймовірний випадок, через збіг, гідний теорії Юнга, ми проїздили повз цей вокзал саме у час відправлення її поїзда?

Жуль затягнув мене на ескалатор. І, не вагаючись, ринувся вгору сходинками. Пес раптово зупинився перед колією № 26. На табло не було зазначено нічого. За мить, опустивши морду і внюхавшись, Жуль став виписувати по безлюдному перону криві — певно, відстежував слід від калюжі до калюжі, від стовпа до стовпа. Раптом зупинившись і піднявши одну з передніх лап, він уп’явся очима в рейки, поміж яких гасали щури. І всівся, ніби чекаючи свого поїзда — спокійний, із висолопленим язиком. Жуль скоса зирнув на мене — і я сприйняв це як запрошення чинити як він.

До нас підійшов охоронець — він повідомив, що доступ на перон дозволений, лише коли на головному табло з’являється повідомлення про поїзд. Я запитав, який наступний поїзд очікується на цій колії.

— Зазвичай це 26-й, до Довіля. Наступний прийде за двадцять п’ять хвилин і вирушить о 13:17.

Довіль[7]... Отже, туди вона подалася відпочивати? Туди вона зазвичай брала із собою Жуля? Я шукав відповідь у очах пса. Але знаходив там лише спокій і мало не дрімоту. За кілька хвилин я був змушений нагадати Жулеві, що ми маємо зустрітися з лікарем, після цього я повинен кинутись у бій із потопом на Монпарнасі.

Пес із жалем залишав перон — до таксі його довелося мало не тягнути. Зачинивши дверцята, на мить я навіть пошкодував, що не належу до того типу людей, які слухають винятково своє серце і стрибають до першого-ліпшого потягу.

Я знайшла тільки один дієвий засіб проти морської хвороби — зосередження. Зіщулившись у своїй каюті, я виводила літери на жовтавому папері. Жовтий втомлює очі менше, ніж білий. Після дванадцяти років шрифту Брайля та аудіоклавіатур мої очі знову привчались читати, а пальці — тримати ручку. І смуток прозорішав, поки я перекладала тягар на плечі свого адресата.

Шановний пане Макарон!

Не знаю, чи перешле вам це послання компанія Ladurée, не впевнена навіть, чи зважусь його відправити я, проте це перші слова, написані мною власноруч за останні сімнадцять років — і я хочу адресувати їх вам. Бо саме вам я завдячую останнім радісним дням із моїм псом — перш ніж хірурги повернули мені зір, а Жуля віддали іншому сліпому.

Здається, я недостатньо подякувала вам за те, що ви захищали Жуля в Орлі. Коли повернуся з відпустки, конче треба сходити на каву! Я пригощаю!

З повагою,

Аліса Ґальєн

P. S.: Дозволю собі нагадати — ви обіцяли зробити усе можливе, аби повернули до продажу наш улюблений різновид печива «макарон». Я вже мала змогу оцінити ваш природний авторитет, тому вірю, що зможу і побачити, і посмакувати суницями «Тагада», за якими так скучила.

Я ошелешено перечитала свого «Листа до месьє Макарона» — і вирішила не переписувати його учетверте. Він видавався мені нечитабельним і заплутаним — я не могла впізнати свій власний почерк, що ніби зрадив мені. Тож вирішила повернутися до щоденника, аби заповнити ці дванадцять років провалу, — перерву, яка, здається, була лише довжелезним антрактом.

І ось — аркуш за аркушем — я обережно переосмислювала минуле, втискала його в певну форму; і це було нелегко, адже досі я жила лише теперішнім і майбутнім. Зазирала в своє життя до темряви, розмотувала клубок, обмірковувала найменші зміни. Уважно дослухалася до своїх почуттів. Намагалася вловити головне. І нарешті виокремила: свою маму і свого пса.

Чи почувалася я щасливою до «тієї пригоди» (психіатр наполегливо радив мені вживати цей вислів замість слова «зґвалтування»)? Я просто жила. Займалася гірськими лижами й рафтингом. То був світ мого батька: чорні сліди від лиж узимку, люті потоки влітку. Дві пристрасті, два таланти. Моє життя лягало у слід пережитого ним: змагання, навчання... Він не пережив втрати мене. Своєї спадкоємиці, своєї надії на олімпійську медаль. Авжеж, залишалися ще мої брати, та їм було так далеко до мене! Мені вдалося подолати трагедію, йому — ні. Він усе повторював, схлипуючи: «Що ж я можу дати тобі ще, окрім тренувань?!»

Справжньою опорою стала мама. Вона допомогла мені скласти іспит на бакалавра, разом зі мною вивчила шрифт Брайля; ми разом навчалися музиці, співам і малюванню — усьому тому, що могло повернути життю смак. Присмачити морок. Вона весь час метушилась навколо мене, безжально вимагала від усіх невтомно радіти. Аби я могла знайти собі хлопця, вона знаходила для себе коханців. Словом, аби повернути мені мої вісімнадцять років, вона мусила спочатку повернути молодість собі. І їй це сподобалось. А найголовніше: вона зробила все можливе і неможливе, аби в мене з’явився пес.

Із жахом дізнавшись про довжелезну чергу, вона домоглася нам статусу прийомної родини. Тож ми приймали цуциків, яких добирали у школі в Ез[8]; поки їх помалу навчали поводиревій справі, вони мали виховуватись у нормальній атмосфері. За рік цуцики залишали нас, повертаючись до напружених занять у школі — і лише на вихідних з’являлися знову у нас, розслабляючись і граючись; тривало це до тієї миті, коли після отримання сертифікату їх віддавали іншим сліпим — не мені. Аж раптом одного дня один із них повернувся до нас. І став моїм. То був Жуль.

Було б применшенням сказати, що моє життя змінилося після того, як наставник сформував нашу пару. Досі я намагалася не прив’язуватися до цуциків, аби менше страждати, коли вони зникали назавжди. Маленький Жуль відчував це, тож виявив свою чисту дитячу любов тільки тоді, коли мене йому довірили остаточно. Він неймовірно швидко знову привчив мене гуляти вулицею, користуватись автобусами і поїздами, ходити до басейну, їздити на море, кататися на санчатах... Проте найкраще, що йому вдалося — це навчити мене розуміти його сигнали. Форму перешкоди. Розташування сходів. Внутрішню красу або фальш людей, які траплялися нам на шляху. Він ментально передавав мені своє бачення, тлумачення — залежно від того, що було добре для мене. Коли я не знала що думати, як реагувати, до якої думки схилитися, підказував Жуль. На вухо — трохи змінюючи подих чи певним чином форкаючи — або ж доторком; часом він навіть надсилав мені телепатичне повідомлення — сцену, пейзаж, обличчя. Він наштовхував мене на потрібні образи. Саме завдяки Жулеві і