Читати книгу - "Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер"

— Зітнемо їм голови! — вигукнуло одне бісеня, усі інші швидко підхопили.

— Так, зітнемо їм голови, — сказав Номер Один, але без особливого ентузіазму в голосі.

«Яка в мене мотивація? — подумав він. — Я ж ні­коли навіть не куштував людського м’яса».

Бісенята пострибали на лавки і почали скан­дувати:

— Зітнемо їм голови! Зітнемо їм голови!

Аббот і Роулі приєдналися до них. Клацали пазу­рами і вили. Від нудотно-солодкого запаху стало важко дихати. Слиз деформації. У когось почалися спазми. Емоції вели до змін.

Номер Один не відчував нічого. Анічогісінько. Він робив усе що міг: заплющив очі, напружився так, що кров кинулася в голову, уявляв кров. Але жага крові та думки про різанину не чіпляли.

«Усе дарма, — подумав він. — Я не такий, як усі».

Номер Один замовк і сів, обхопивши голову рука­ми. Навіщо удавати — іще один цикл змін пройшов повз нього.

Не те що в інших бісенят. Вистава Аббота відкри­ла в них природне джерело тестостерона і крово­жерливості. Одне за одним вони падали в корчах де­формації. З пор потекла зелена рідина, спочатку повільно, потім забила струмом. Усіх залило тією гноївкою, геть усіх. Прямо рекорд: стільки бісенят одночасно переживають деформацію. Звісно, усі лаври дістануться Абботу.

Поява рідини викликала новий приступ виття. І чим голосніше вили бісенята, тим швидше лилася рідина. Номер Один чув, що людям потрібно кілька років, щоб перетворитися з дитини на дорослого. Бісенята робили це за кілька годин. А такі зміни бо­лючі.

Коли почали витягуватися кістки і гнутися роги, радісне виття змінилося скигленням від болю. Вкри­ті зеленою багнюкою руки і ноги довшали. Від со­лодкуватого запаху Номера Один мало не знудило.

Бісенята попадали на підлогу. Іще кілька секунд вони молотили ногами, а тоді муміфікувалися завдя­ки своїй рідині. Лежали собі в коконах, мов велетен­ські зелені жуки, надійно упаковані у затверділий слиз. У класі раптом стало дуже тихо, потріскувала лише поживна рідина, що підсихала, і вогонь у ка­м’яному комині.

Аббот так широко посміхнувся, що голова в ньо­го мало не розпалася на дві частини.

— Непогана робота зранку, як уважаєш, Роулі? Я змусив їх усіх почати деформацію.

Роулі рикнув, погоджуючись, але тут помітив Но­мера Один.

— Окрім Малого.

— Та ні, — почав було Аббот, але зупинився. — Так. Усіх, крім Малого.

Допитливі погляди Роулі й Аббота мало дірку не пропалили на лобі Номера Один.

— Я хочу пройти деформацію, — сказав він, опус­тивши очі на пальці. — Дуже хочу. Але це огидно. Мені це не подобається. І отой слиз. Навіть від самої лише думки, що на мені буде ця гидота, мене почи­нає нудити.

— Що починає? — з підозрою запитав Роулі.

Номер Один зрозумів, що потрібно пояснити вчителеві якось простіше.

— Хочеться блювати.

— А, — з огидою потрусив головою Роулі. — Від слизу тобі хочеться блювати? Що ж ти за біс такий? Усі інші життя готові віддати за той слиз.

Номер Один набрав якнайбільше повітря і сказав уголос те, що вже давно знав.

— Я не такий, як інші, — Голос у Номера Один тремтів. Іще трохи, і він розплачеться.

— Ти плакати зібрався? — витріщив очі Роулі. — Це вже занадто, Леоне. Він зараз розплачеться, як жінка. Я здаюся.

Аббот почухав підборіддя.

— Давай, я спробую іще дещо.

Він покопався в кишені плаща і нишком почепив собі щось на руку.

«О ні, — подумав Номер Один. — Тільки не це. Тільки не Стоуні».

Аббот підняв руку, на яку накинув плаща. На руці була мініатюрна сцена. Над шкірою плаща підняла голову лялька-людина. Голова була зроблена з гро­тескної кульки фарбованої глини. Важкий лоб, грубі риси. Номер Один сумнівався, що в реальному житті люди були такими огидними, та демони не славили­ся своїм художнім смаком. Аббот часто користував­ся Стоуні як візуальним стимулом для тих бісенят, у яких виникали труднощі з деформацією. Немає по­треби казати, що з лялькою Номер Один уже зустрі­чався.

— Р-р-р-р, — сказала лялька, а якщо точніше — Аббот, що нею керував. — Р-р-р-р, мене зовуть Стоуні Людина Бруду.

— Вітаю, Стоуні, — кволо відповів Номер Один. — Як справи?

Лялька тримала в руці маленький дерев’яний меч.

— Не переймайся моїми справами. Я ж твоїми не переймаюся, бо ненавиджу всіх ельфів та інших міфічних створінь, — сказав Аббот писклявим го­лосом. — Я вигнав їх із їхніх домівок. І якщо вони спробують повернутися, я всіх уб’ю.

Аббот опустив ляльку.

— Ну, що відчуваєш?

«Відчуваю, що нас очолює не той демон», — поду­мав Номер Один, а вголос сказав:

— Е-е... сердитим?

Аббот моргнув.

— Сердитим? Дійсно?

— Ні, — зізнався Номер Один, заламуючи руки. — Нічого не відчуваю. Це ж лялька. Я бачу ваші пальці крізь тканину.

Аббот запхав Стоуні в кишеню.

— Годі. Ти мене дістав, Номере Один. Ніколи в тебе не буде імені з книги.

Коли демони проходили деформацію, їм давали ім’я з «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». Логіка була такою: вивчення людського язика і людське ім’я до­поможуть армії демонів думати як люди, і приведуть до перемоги. Може, Аббот і ненавидів людей, але це не привід ними не захоплюватися. До того ж, з полі­тичної точки зору було дуже непогано, коли всі де­мони на Гібрасі називали один одного на ім’я, яке для них обрав Леон Аббот.

Роулі схопив Номера Один за вухо і потяг до за­дньої частини класу. Там у підлозі була неглибока смердюча яма, прикрита металевими ґратами.

— Берися до роботи, Малий, — буркнув він. — Сіам знаєш, що робити.

Номер Один зітхнув. Дуже добре знав. Це вже не вперше, і навіть не вдруге, коли йому доводиться ви­конувати це ненависне завдання. Він зняв з гачка на стіні багор з довгим руків’ям, відтягнув ґрати. Смо­рід був сильний, але терпимий, бо на фекаліях уже утворилася кірка. По нерівній поверхні повзали жуки і цокотіли ніжками, немов пазурами по дереву.

Номер Один відкрив яму і вибрав найближчого однокласника. Хто саме то був, сказати важко, через кокон слизу. Біси лежали нерухомо, лише навколо рота і носа збиралися бульбашки повітря. Принай­мні, він сподівався, що то саме рот і ніс.

Номер Один нахилився і покотив