Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Дорога до школи займає тридцять хвилин, за які Скайлер не вимовляє ні слова. Навіть на випади Зака ​​не реагує, натягнувши на вуха навушники та відкинувшись на спинці крісла.
Ще минулого року брат ходив до моєї школи, а тепер він студент першого курсу, тому ми й виїжджаємо на десять хвилин раніше, щоб він встиг відвести нас зі Скайлером, а потім доїхати до університету.
- Дивись мені, Лів, якщо що-небудь дзвони будь-якої миті, - наставляє Зак, коли ми під'їжджаємо на шкільного паркування. - І за цим стеж, - киває у бік Скайлера.
Благо він нас не чує. Виходить із машини і навіть не зачекавши на мене, йде вперед.
- Вдалого першого дня, - цілую Зака ​​в щоку, - І перестань бути таким снобом, інакше в тебе ніколи не буде дівчини.
Ткнувши мені середній палець, брат зі свистом покришок виїжджає з паркування.
Школа знову оживає після трьох місяців літніх канікул. Народ кучкується хто де. Одні на траві, попиваючи каву до початку уроків, інші на вході.
Усміхнувшись деяким знайомим, махаю їм рукою та швидким кроком наздоганяю Скайлера.
Підбігаю ззаду і стягую з його вух навушники. Він різко обертається, від чого я врізаюсь у його руку, не встигнувши зупинитися. Гострий, як лезо бритви, погляд торкається мого обличчя, але швидко гасне, варто йому побачити, що це я.
Ого. Ось це реакція.
Несміливо посміхаюся і тягнуся до його правого навушника. Розвертаю його до себе та прикладаю до вуха. Баси злісного року рвуться крізь динаміки, змушуючи мене скривитися.
- Який кошм.., - піднімаю погляд і ковтаю закінчення слова. Чомусь тільки зараз розумію, що знаходжусь від його обличчя за якихось п'ять сантиметрів і відчувається це досить дивно. Перед очима чоловіче підборіддя з рідкими короткими волосками колючої щетини. Піднімаю погляд вище.
Які у нього великі та м'які на вигляд губи! Примхливо вигнуті. На носі зовсім трішки ластовиння... Разом із повітрям у легені залітає м'ятний запах жуйки. Прямо як тоді – півроку тому.
Різко відсторонююсь.
Навіщо взагалі полізла слухати його музику? Просто звикла, що можу у Зака ​​будь-якої миті стягнути навушники з голови, а зараз ця звична дія відчувається дивною. Все ж таки поки що Скайлер чужа людина, і вдавати, що можу себе з ним поводити як із Заком не виходить. Потрібен час.
- Я віддаю перевагу більш попсовій музиці, - виправдовуюся, починаючи йти вперед.
- Привіт, люба, - лунає ззаду веселим голосом, а потім мені на шию кидається Тара.
- Привіт, - усміхаюся, обмінюючись поцілунками в щоки.
- Нарешті ми випускники! Гуляємо цей рік, - піднявши руки верещить подруга, а потім переводить погляд на Скайлера, який так і йде вперед, навіть не намагаючись почекати. - Це він?
Киваю, все ще відчуваючи незрозуміле сум'яття.
Тара наздоганяє хлопця, і мені доводиться зробити те саме. Невгамовна, чесне слово.
- Привіт. Я Тара, подруга Лів.
- Скайлер, - відповідь як завжди дуже лаконічно. Я навіть починаю звикати.
- Яяясно, - тягне Тара, в цей момент роблячи знак очима, що виглядає він що треба. Штурхаю її в плече. Не вистачало ще, щоб він помітив. - А вгадай кого я щойно бачила? - Звертається тепер уже до мене, змовницьки киваючи у бік центрального входу до школи.
Пульс миттєво зривається. Швидко дивлюся туди, куди вона вказує і відразу забуваю про сум'яття стосовно Скайлеру.
Усередині лопаються крихітні кульки з естетичним задоволенням.
Рой...
Напевно, я ніколи не втомлюся дивитися на нього. Який же він страшенно привабливий. Вище за мене на пів голови. Мені навіть здається, що навколо нього якесь яскраве сяйво, бо він виглядає сліпуче. Жадібно вбираю в себе його образ, за ​​яким встигла страшенно скучити за літо. Поруч як завжди труться дівчата, але це й не дивно. Він капітан футбольної команди. Місце з ним ніколи не буває порожнім. Рой як яскрава зірочка з масою шанувальників та шанувальниць.
При одному погляді на нього всередині заводиться мільйон моторчиків, які починають обертатися, переганяючи кров по венах швидше та швидше. У міру того, як ми наближаємося долоні потіють і холодніють одночасно. Серце не знає чи йому битися частіше, чи зупинитися від надлишку емоцій.
- Привіт, - голосно вітається Тара.
- Привіт, - розтягую губи і я, відчуваючи, як щоки наливаються рум'янцем.

Рой переводив погляд у наш бік
- Привіт дівчата!
Не в змозі витримати зустрічі наших очей, відвертаюся в цей момент спотикаючись об погляд Скайлера, від якого раптово хочеться сховатися ще далі. Прямо протилежний погляду Роя. Якщо в очах того світло, то сірі очі Скайлера як темний ліс, в якому можна безповоротно заблукати. Він дивиться на мене всього секунду, ніби оцінює, потім переводить погляд на Роя, а після втративши інтерес до того, що відбувається, просто входить до школи.
Ну… власне якщо він зрозумів мої почуття, йому до них немає жодної справи, тому й соромитися мені нема чого.
Я проводжу хлопця до кабінету директора, а потім разом ми входимо до класу.
Тара вже сидить за партою і кивком голови вказує на мою, де красується стаканчик з какао. Наша мила традиція. Якщо я чи вона приходимо раніше, ми завжди забігаємо до кафетерію, щоб купити одна одній какао.
Збираюся сказати Скайлеру, щоб зайняв будь-яке з вільних місць, але він і сам справляється. Сідає біля вікна. Сібілла Аллен звичайно не залишає появу Скайлера непоміченою. Разом зі своїми подружками та деякими хлопцями, вони обступають його з усіх боків, закриваючи від мене.
Знаючи їх, можна припустити, що вони пішли явно не знайомитись, а показати хто тут головний.
- Слухай, може, підійдемо? - покосившись у їхній бік, питає Тара.
Я нерішуче хмуруюсь.
- Навіщо?
– Ну ти ж знаєш їх, – вказує у бік «зірок» подруга.
Від них можна очікувати будь-чого, я в курсі. Саме тому ніколи не стаю у них на заваді. Віддаю перевагу нейтралітету. Конфлікти не моє.
Прислухаюся, намагаючись розібрати, про що вони говорять.
- Так що? Якщо ти скажеш, що він твій брат, вони може будуть трішки лояльніші.
Серце починає тривожно тріпотіти, бо так, напевно, треба пояснити що до чого, але ж він дорослий хлопець. Йому й самому не сподобається, якщо я за нього почну заступатися.
Робити цього, як виявляється, не доводиться. Через кілька хвилин хлопці розходяться, ляснувши Скайлера по плечу, а ось Сібілла залишається сидіти до нього передом і посміхатися.
Серйозно? Сібілла Аллен посміхається до Скайлера? Кілька разів моргаю, раптом мені це здалося. Одна річ, якби вона просто ретирувалася разом із рештою. І зовсім інше, коли найпопулярніша дівчина школи закинувши ногу на ногу, спирається ліктями на парту Скайлера і щось йому розповідає.
- Ха, - хмикає Тара, - швидко вона його примітила.
Переводжу погляд на Скайлера і вперше за ці кілька днів помічаю на його обличчі посмішку. Трохи криву, оцінюючу, але справжню. Він посміхається до неї. Схиливши голову трохи на бік, недвозначно вивчає очима ідеальне обличчя, шию, відверте декольте. Його очі більше не темний ліс. Вони набули світлого відтінку і швидше нагадують небо, вкрите пуховими хмарами. Скайлер не соромлячись демонструє їй те, що здається не проти познайомитися ближче. Та вона й сама не проти, судячи з того, як призовно закушує нижню губу.
Подумки пирхаю і відвертаюсь.
Перші хвилини в школі, а він уже в полі зору Сибіли. Девіду МакКою, торішньому новачкові досі не вдалося влитися у клас. Він так і залишився ізгоєм, якому вічно дістається. А Скайлер відразу вийшов на фінішну позицію. Що цікаво він їм сказав? Чи залякав? Сумнівно. Сибілла наляканою не виглядає.
Знайомий гучний сміх змушує мене здригнутися і обернутися. Рой заходить до класу разом з хлопцями, щось бурхливо обговорюючи і жестикулюючи руками. Мимоволі задивляюся. Знаю, що це безглуздо і будь-хто може помітити мою закоханість, але мені все одно. Мені просто хочеться дивитися на нього, на його усмішку, на те, як округляються його очі і в них хлюпаються смішки.
- Тааак, лоботряси, сідаємо, - вириває мене з неги місіс Мослер. Розвертаюсь передом до дошки. Хлопці ж не надто швидко займають свої місця, продовжуючи перешіптуватися, - урок почався, хто ще не помітив.
- Доброго ранку, місіс Мослер, - вітаються хлопці, - Ми скучили за вами.
- Так - так звичайно. А я за вами. Так скучила, що ще рік би не бачила, - без злості мружиться викладач, викликаючи у нас сміх.