Читати книгу - "Французький акцент, Анна Харламова"

   Відчинивши двері, я завмер побачивши, як сексуально вона лежить на ліжку за ноутбуком і набирає текст. Спершись підборіддям на долоню, а грудьми об матрац, вона давала змогу насолоджуватись мені западинкою між ними. Талія… попка і ніжки зігнуті в колінах та пальчики, які весело рухались під такт клацанню клавіатури. 
   — Напиши, що він побачив її на ліжку… і вирішив, що пікнік на кілька годин відміняється.
   Щічки Лорен знову вкрились червоною фарбою.
   — Заради цієї ямочки на щічках, героїня зробить будь-що.
   — Кажеш… будь-що?
   — Ага…
   — О, chérie… Сhérie…
   — Будемо готуватися до пікніку?
   — Я вже все зробив.
   — Чому не покликав мене? Я б тобі допомогла.
   — Це мій сюрприз тобі.
   — Я починаю звикаю до такого, Тео.
   — От і добре. Може тоді, ти нікуди не поїдеш і напишеш главу, де головні герої одружились та народили купку дітлахів. — Широко посміхнувся я, а вже через мить насупився, дивлячись на Лорен. Її настрій кудись зник, а очі застелили сльози. — Що таке? Я щось не так сказав?
   Лорен встала з ліжка, і швидко підійшовши до мене, обійняла за талію. Її щічка притулилась до моїх грудей. Тепло… приємно.
   — Тео… Те, що ти говориш це прекрасно.
   — То чому в твоїх очах сльози?
   — Від твоїх прекрасних слів.
   Я провів долонею по спині Лорен, і поцілувавши у волосся, втягнув носом її смачний аромат.
   — Я хочу тобі це все дати. — Моє серце калатало невгамовно, удар за ударом, говорячи про те, що кохає.
   — Тео… — Її плечі затремтіли. — Я теж хотіла б дати тобі це все…
   — Але… як завжди, «але».
   — Нажаль.
   Ми продовжували так стояти довгих кілька хвилин, не порушуючи словами тишу та душевні миті.
   — Готова їхати? — Нарешті запитав я.
   — Так. Звичайно. — Вона посміхнулась мені, задираючи голову доверху. — Тільки вимкну ноутбук. — Поцілувавши мене, вона поспішила зробити те, про що говорила.
   Цей легкий цілунок був таким звичним… наче так відбувалося все моє життя і так буде завжди. Але я добре знав, що майбутнє… буде без її цілунків і це мене злило та завдавало болю.
   Лорен вимкнула ноутбук, і вже через кілька хвилин ми були в автівці і їхали до місця, яке я надзвичайно люблю.
   Проїжджаючи виноградники та сади з оливами, я знову і знову захоплювався тим, як Лорен на все реагує. Її посмішка виказувала все, що у неї на душі – і це неперевершено.
   Повернувши у бік, я промовив:
   — Дві хвилини і ми на місці.
   — Нетерпиться побачити твоє улюблене місце. — Лорен ще ширше посміхнулась, даруючи моєму серцю тепло.
   Зупинивши авто, я вийшов і допоміг Лорен.
   — Нам треба трохи пройтись.
   Узявши під пахву плед, я дістав корзину, і стиснувши долоню Лорен, повів її до райського куточку. Ми йшли загадковими, вузенькими доріжками крізь траву, доки не дійшли садку з інжиру.
   — О, Тео! Яка краса. — Лорен розтулила ротика, утворюючи «о».
   Великі, лопатеві листки та стиглі темно-синього кольору плоди інжиру захопили Лорен так, як я і думав.
   Сонце припікало, хмар майже не було, але я знав одне величезне дерево інжиру, під яким ми і сховаємося від пекучих променів сонця.
   — Я знав, що тобі тут сподобається.
   — Дуже… дуже. Це місце дивовижне. Дякую, що привів мене сюди. — Вона встала навшпиньки і поцілувала мене у щічку.
   — Постелимо плед он під тим деревом. — Я махнув головою у бік і вказав на місце, де ми будемо дещо святкувати.
   Розстеливши плед, ми всілись на нього та почали діставати все, що я поклав до кошика.
   — Нічого собі! Коли ти встиг все це приготувати?
   — Доки ти писала книгу.
   — Тео, ти взагалі з цієї планети?
   — А що я такого роблю? — Я дійсно не розумів, що її так дивує.
   — Ти робиш мене щасливою. — Солодко зітхнувши, Лорен торкнулась моєї щоки. Я поцілував її відкриту долоню і посміхнувся.
   — Так само, як і ти мене.
   — Приємно це знати.
   Відкоркувавши пляшку вина, я налив його у келихи і простягнув один із них Лорен.
   — За тебе, chérie. З днем народження!
   Лорен здивовано подивилась на мене, і розчервонівшись, промовила:
   — Merci, Theo.
   — І коли ти збиралась мені про це сказати? — Я посміхнувся, дивлячись на те, як вона червоніє та розгублено ніяковіє.
   — Ну… чесно… я…
   — Ти не святкуєш свій день народження?
   — Колись святкувала… а потім… Не знаю, якось не хотілося. Після депресії… я… не хотіла свят.
   — Нічого, ми це виправимо. З цього самого дня, ти, тепер будеш святкувати всі дні народження. Ми – будемо святкувати.
   Лорен щиро посміхнулась.
   — Тепер мені є, що святкувати. Цей рік – подарував мені тебе.
   Моє серце закалатало об ребра, і я нахилившись, поцілував її м’які, піддатливі губи.
   — А мені тебе. З днем народження, Лорен.
   — Merci, Theo. — Ми зіштовхнулись келихами, і ковтнувши вина, подивились у вічі одне одному. — Тобі розповіла Беатріс?
   — Так. Сестричка у мене молодець.
   — Беатріс… Беатріс… — Вона похитала головою і засміялась.
   — У мене є дещо для тебе.
   — Тео, ти вже зробив мені подарунок… це місце… твоя увага…
   Я лише посміхнувся, дістаючи з кишені джинсів дуже важливу для мене річ. В маленькій, старенькій оксамитово-зеленій торбинці лежало те, що надзвичайно важливо для мене. Витрусивши з торбинки старовинну підвіску, з кулоном Діви Марії, я промовив:
   — Цю річ мені колись віддала бабуся Івет і сказала, щоб я подарував її тій жінці, яку покохаю усім серцем. Я знайшов таку жінку і хочу, щоб бабуся знала це, бачачи нас з небес. — Моє серце шалено билося, а голос трохи осів.
   — Тео,… я… це безцінно… — З її очей закапали сльози, а я лише, що і зміг, так це ковтнути клубок, який застряг у горлі.
   — Повернись, я одягну її на тебе.
   Лорен забрала волосся доверху, щоб я зміг одягнути підвіску. Торкаючись пальцями її шовкової шкіри, я ледь дихав, боячись порушити чимось цю мить. Поцілувавши Лорен у шийку, я відчув її тремтіння і тихе зітхання.
   Лорен розвернулась до мене, і подивившись на кулон, торкнулась його пальчиками, а потім узявши до рук, поцілувала його. Її дії викликали в моїй душі лоскот та тепло.
   Тепер її чисті очі дивились на мене.
   — Merci, Theo. Я буду берегти цей подарунок і ніколи-ніколи не зніматиму. — Вона взяла мою руку в свою і торкнулась її губами. — Я кохаю тебе, Тео. Кохаю.
   — О, Лорен… І я тебе кохаю. Кохаю понад усе на світі.
   Наші губи зустрілись у поцілунку і я обережно поклав її на плед. Ми повільно та ніжно цілувались, доки мої руки блукали її грудьми,… талією… стегном… Поцілунок набирав обертів, ми важко дихали та задихались від бажання пізнати кожну частинку… клітинку тіла одне одного. Але… зустрівшись поглядами, ми зупинились. Це було найважче у моєму житті. Мене зупиняло те, що я мушу її відпустити. Її минуле для мене поки що невідоме… як і моє для неї. Нам варто поговорити, але я розумів, що я все одно не зможу поїхати за нею, хоча бажаю цього усім серцем.
   — Тео,… я ніколи не почувалась такою особливою, як тільки біля тебе. Дякую, що я пізнала, що це таке… А те, як ти мене цілуєш… 
   Я нічого не відповів, я просто дав їй знати новим, міцним поцілунком, що це для мене, так само, неймовірно,… неповторно і безцінно. Мої губи куштували її повільно, опускаючись на шию… груди… Нічого смачнішого мені не доводилось пізнавати.
   — Господи, яка ж ти смачна, Лорен… — Вона вигнулась і тихо застогнала, і я знову вп’явся в солодкі, припухлі губи.
   На наш плед приземлились дві пташки, які побачили крихти багету. Лорен посміхнулась, і відламавши шматочок хлібини, кинула неподалік нашим гостям. Вона задоволено засміялась, а потім спершись спиною об мої груди, солодко видихнула.
   — Так добре… дуже добре.
   Я поцілував її у скроню, і міцно обіймаючи, промовив:
   — І мені, chérie… І мені.
   Ми довго так сиділи, доки остаточно не зголодніли. Вино,… сир,… зірваний з дерева інжир… все було просто і дуже смачно. Особливо, коли біля тебе та сама людина, на яку ти чекав так довго.
   Сонце потроху заходило за обрій і нам треба було повертатись. Зібравши всі речі, ми сіли в авто і поїхали до вілли. Опинившись вдома, ми вирішили посидіти на веранді з пляшечкою вина.