Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Алла Олександрівна ходила поміж стелажів із книгами та про щось розмірковувала. Сьогодні начальниця була сама не своя. Зазвичай вона полюбляє відшукувати найдрібніші помилки, що скоїли її робітники та сварити їх через неприємні знахідки. Не знаю, чому вона цим займалася, але частенько Алла Олександрівна була не права. Проте в магазині працює лише молодь і більша її частина така ж сама як і я, яка не вміє постояти за себе, дати відсіч. Керівниця прекрасно це розуміє, тому від цього отримує особливо велике задоволення, насолоджуючись своєю владою. Неприємно, а іноді так образливо, що плакати хочеться, немов драного кошенятка тичуть носом у помилки, а потім сварять та оточують най неприємнішими епітетами. Але нічного не вдієш, треба терпіти, бо іншої роботи в мене нема.

Закінчивши з листівками, я почала розпаковувати коробку із льодяниками та висапати їх у невеличкий круглий кошик. Відвідувачі зазвичай полюбляють пригощатися ласощами, коли очікують розрахунок за придбані книжки. Загалом мені моя робота подобається. Незважаючи на жахливий характер Алли Олександрівни, вона зуміла в своєму магазині створити атмосферу затишку та домашнього тепла.

Роздивляючись різнокольорові льодяники в свої руках, я посміхнулася. Ці цукерки не мали ніякого відношення до Габріеля, але я знаходила його в усі речах, що оточували мене. Це виглядало дивно, але в той же час чарівно.                

- Поліночко! – до мене раптово підійшла Алла Олександрівна. Я навіть здригнулася від того, що вона так ввічливо звернулася. Зазвичай начальниця до мене звертається виключно за прізвищем: «Давидова, тягни свою дупу сюди!», «Давидова, звідки в тебе руки ростуть?!», інколи могла звернутися на ім’я, як наприклад сьогодні вранці.

- Так? – я виклала рештки льодяників у кошик та прибрала порожню коробку.

- А хто той молодий чоловік, який тебе сьогодні супроводжував?

Алла Олександрівна помітно лукавила, називаючи Габріеля «молодим чоловіком», він, звісно, не старий, але вже точно не молодий хлопець.

- Друг, - відповіла я перше, що мені прийшло на думку.

- Який в тебе чудовий друг, - жінка дзвінко засміялася та поправила своє руде волосся, що завжди в ней заплетене в косу.            

- Найкращий у всьому світі, - серце забилося сильніше, кружляючи голову.

- Дорогенька, якщо в тебе виникнуть проблеми чи потрібен буде додатковий вихідний день, ти не соромся та звертайся до мене, - начальниця торкнулася мого передпліччя, начебто ненавмисно, від чого по моїй шкірі пройшовся неприємний жар, немов віск вилили. Я відчула ту нещирість, що висіла в повітрі та задалася питанням, з чого це раптом Алла Олександрівна пройнялась до мене приливом добродушності? Відповідь довго не змусила на себе чикати. Керівниці щось сказав Габріель, я навіть не сумнівалася в цьому.

- Дякую, - я посміхнулася та повернулася до роботи.

День минав як усі попередні, лише з одним «але», в мої думках міцно оселився чоловік, якого я майже не знала, але який зробив для мене більше, аніж власний батько. Я насилу вірила в те, що все це реально відбувається. Може я сплю? Може, через сильне бажання бути комусь потрібною, моя нервова система не витримала? Усе навколо раптово стало таким яскравим та привабливим, немов я зняла чорні окуляри, тому тепер почала розрізняти кожний окремий колір.

У першій половині дня покупців практично не було, зазвичай вони починають «атакувати» магазин вже ближче ввечері, коли повертаються з роботи. Так навіть краще, адже зараз я фізично не могла сконцентруватися на своїх прямих обов’язках. Алла Олександрівна поїхала по справах і всі в магазині зітхнули з полегшенням.

Я сиділа за прилавком та читала «Собор Паризької Богоматері» Гюго. З книжками я завжди поводилася дуже обережно та читала лише ті, що в магазині не загорнуті в плівку. Звичайно й цього роботи не можна, але книжки допомагали згаяти час, коли клієнти відсутні. Але навіть зрозуміти сенс слів, надрукованих на сторінках книжки в мене сьогодні зовсім не виходило. Думки про Габріеля змінилася думками про батька. У грудях щось болісно кольнуло, а на очах раптово з’явилася сльози. Я все ще ніяк не могла прийняти ту реальність, в якій рідний тато так жорстоко вчинив із своєю донькою.

Обережно закривши книжку, я відклала її у бік, дістали з сумочки серветки та швидко протерла очі. Мені час звикнутися із тим, який в мене батько. Він ніколи не приходив на шкільні вечори та батьківські збори, ніколи не цікавився моїм навчанням, тільки перевіряв табеля в кінці кожного семестру. Коли я хворіла, він неохоче доглядав за мною та ніколи не брав мене на які-небудь свята, куди можна було прийти з сім’єю. Я все це приймала, було образливо, але я мирилася. У голові завжди доводилося тримати думку про те, що батько хоча б не покинув мене, тому за це йому потрібно дякувати.

Але ці карти… Цю гру я не могла пробачити, не могла відпустити як відпускала все те, що ранило мене точнісінько в саме серце. А слова Габріеля з приводу того, що батько вже неодноразово пропонував мене у якості виграшу, все ще болісно різало слух, проникаючи в душу. Не знаю, як я зможу сьогодні повернутися додому, не знаю, я тепер дивитися у ці рідні та в той же час абсолютно чужі очі.

Залишок робочого дня пройшов непомітно через те, що ввечері почався рясний наплив клієнтів. Я нарешті трішки відволіклася та залишила всі ці думки, що розбурхувала свідомість, далеко за її межами. О дев’ятій годині магазин вже був зачинений. Я на тролейбусі під’їхала до своєї вулиці. Хотіла зайти до магазину, але згадала, що всі мої гроші вкрав батько. Ще один неприємний випадок у скарбничку моєї пам’яті.

Дядько Микола як завжди вигулював Графа, я коротко привіталася та не спокушуючи долю, швидко зникла в під’їзді, хоча здається, сьогодні пес вів себе дружелюбно. Вдома було тихо, лише телевізор грав у кімнаті батька.

Я перевзулася у капці та пройшла до кухні, де вже весь стіл був заставлений порожніми пляшками з-під алкоголю. Що ж, я навіть не здивована, куди тато витратив мої гроші. В холодильнику порожньо.