Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

— Ви чого тут шукаєте? Їдьте до Підкаменя! Там, під горою, закопані ножі…

П’яна фантазія улана пішла відразу в рух.

— Noże!!. Jakie noże?!.

Якимцьо мляво посміхнувся і притакнув порожньою головою.

— Ножі і кулі… Коло Підкаменя… Як не викопаєте, біда буде з вами.

Улан аж підскочив на сідлі.

— А, jesteś nareszcie! — скричав він до усміхненого Якимця. — Chodź ze mną! Marsz! — закомандував.

Але стрінувся з опором.

— Я не піду, — цідив крізь зуби Якимцьо, — ви самі відкопуйте їх.

Такий непослух випровадив би з рівноваги навіть меншого п’яного достойника, не то улана Австро-Угорщини. Вояк закипів гнівом. Його сірі вуса люто випнулись, мовби хотіли пробити ворога. П’яна голова бундючно заколихалась на ув’язі і відкинулась назад. Уланське чако переїхало з правого боку на лівий. Улан умлівіч скинув з себе кріс і змірився до Якимця.

— Pójdziesz, psia krew zdrajco, a nie, to ja cię trupem położę.

Якимцьо далі усміхнений, вступався назадгузь перед конем і помаленьку здіймав з плечей сокиру. Хоч ціле лице сміялося, сірі оченята вдивлялися придуркувато-хитро в наступаючого улана. Почувалося, що ось-ось він скочить тигром на вояка і розчерепить, так само всміхаючись, його п’яну, горду голову.

— Якимцю, дай спокій! — крикнув несамовито Зварич і пустився бігти до обидвох.

Ідіот на звук знайомого голосу відразу присмирнів і спустив сокиру. Крик Зварича тільки подразнив улана. Обернувся з конем до нього і вибалушив на нього свої очі. П’яна голова певна була, що ось має перед собою перебраних російських старшин, яких треба знищити, бо загрожують державі. Підострожений кінь рвонувся чвалом у сторону Зварича.

Зварич на хвилю задубів. Не страх облетів його, а безграничне здивування. Як то? Австрійський вояк мав би піднести зброю на горожанина своєї держави?! Ні! Це тільки хвилеве забуття п’яного і схвильованого чоловіка!.. Вже мав на устах слова догани, коли затріскотів замок кріса, а цівка піднеслася на висоту Зваричевої голови. Ще мить — і гряне стріл…

По здецидованих рухах вояка пізнав, що він не жартує. І щойно тепер почув страх смерти, так докладно і виразно, як ще ніколи. Хотів просто втекти і не міг. Ноги мов приросли до землі, а одна рука, витягнена вперед, так і заклякла.

В тій хвилині вибіг з ґанку Городюк і з піднесеними руками кинувся до улана.

— Пане улан!.. Прошу вас, що ви робите! — крикнув здавленим голосом. Улан відірвав очі від Зварича.

— Jak to co? Со się należy! — викинув зі себе, потрясаючи головою.

— Але ж бійтеся Бога! Таж то невинні люди… А той пан також «військовий», — додав, показуючи на Зварича.

Останнє речення припадково було найбільш цінне для рятунку Зварича. Улан помалу спустив кріс і спинив коня.

Зварич щойно тепер відзискав владу в ногах. Назадгузь, назадгузь, весь час обсервуючи улана, дійшов до дверей хати і вскочив досередини. Коли обертався, мигнуло (а може, тільки йому здавалося, що мигнуло!) чиєсь лице за шибкою вікна. І нараз зробилося йому стидно. Ану ж це Наталка… Бачила його перестрах і була свідком соромного відвороту… Але що ж було робити. Вояк озброєний, на коні, а ще до того невідповідально п’яний. Втишило все те його надшарпану амбіцію, і Петро пустився в кімнату.

В сінках стрінула його бліда і схвильована Городюкова.

— І чого ти, Петре, там пхався?!.. Нещастя могло бути.

Пані Керницька, вже з пляшкою горівки і чаркою в руках, тільки потакнула і побігла частувати улана. Він далі викрикував щось войовничим тоном, і чути було, як Городюк і отець Еміліян переконують його та вспокоюють.

Зварич за той час зовсім прийшов до себе, а навіть його душевний стан змінився на противний. Вступився перестрах і збентеження, а на їх місце прийшли відвага і задиркуватість.

— Я йому покажу ще — грозив перед Городюковою уланові.

— Хлопче! Що ти видумуєш!..

— Нічого. Тільки піду до його команданта і запитаюся, чи австрійський вояк має так поступати.

— Але ж, Петре, — вспокоювала Городюкова, — не будь дитиною. То війна. Треба тихо сидіти і не рипатися.

— Я цього не подарую! Щоби він з крісом на мене!? — обурювався Зварич.

— І що, дурний, йому зробиш? Чиста дитина з тебе. Дай спокій, я не хочу, щоби ти знову пхався до нього.

Але Зварич не подавався.

— Вже я йому дам. Та він буде мати таку авантуру від команданта, що попам’ятає.

В тій хвилі двері від канцелярії, що весь час розмови чогось ніби дрижали, подалися, а в них станула Наталка. Побачивши її, Петро ще більше закукурічився.

— Я зараз-таки піду, бо ще готові виїхати з села!

— Петре, я тебе прошу, не роби дурниць, — здержувала його Городюкова.

— Пане Петре, — обізвалася тихо Наталка, — не йдіть там. Ви бачили, як він до вас кинувся.

Петро, що вже пустився йти, здержався на хвилю і глянув на Наталку.

Його стрінули щирі сині очі, тепер немов більші, як звичайно. Вони хвильку видержали його зір, а далі спустились, прикриті довгими чорними віями. З лиця, що немов приблідло трохи, визирала ледве замітна журба.

«Вона не хоче, щоб я йшов… Боїться за мене», — подумав.

— Ні! Я піду і таки діб’юся свого! — сказав твердо.

Рушив відважно до дверей і, відчиняючи їх, ще раз глянув на Наталку. Дівчина тепер знову дивилася на нього, але в її очах не було ні сліду якоїсь журби чи страху. Зате блимала в них немов радість і признання…

На подвір’ї улан вже давно стих і присмирнів. Випивши з рук Городюка а з ласки пані Керницької, розказував про геройства під Почаєвом і про інші чуда за границею. Отець Еміліян, вдоволений, що так добре ціла історія скінчилася, слухав терпеливо п’яних теревенів, а Городюк ще й підбадьорював улана. Обидва були певні, що на цім оповіданні і ще на одній-другій чарці покінчиться справа з «російським майором» і улан поїде собі далі по славу і добичу. Але як тільки появився на порозі Зварич, улан пригадав собі знов дурного Якимця і, вриваючи оповідання, запитав:

— А gdzie jest ten rosyjski major?

Городюк пробував це збути сміхом.

— Ви жартуєте, пане вояк… Який майор!? Таж то наш дурний Якимцьо.

— Durny Jakymcio, niech będzie, ale ja go biorę ze sobą.

І, не чекаючи на згоду чи на відповідь, обернув коня і відразу побачив Якимця, що спокійно рубав собі дрова. Під’їхав до нього і скомандував:

— Ano naprzód ze mną marsz!

Дурний Якимцьо подивився веселими очима на вояка і, не перериваючи роботи, бурмотів щось під носом.

Біля ґанку стояли безрадно Городюк і отець Керницький та тільки