Читати книгу - "Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова"

– Го... — Моренко врешті відчепив бомбу від пояса, перевісив рушницю за плече, випростувався.

— Не підходь, — остерігав хрипло. — Не підходь, а то всі разом вилетимо в повітря!

Над головою високо підніс зеленкаву гранату, а другу руку держав на запальнику, щоб його в кожній хвилині міг відірвати.

— Не підходь, — казав, обертаючись на всі боки погрозливий, мовби світячись ненавистю.

Там ті зупинились, затримались...

— І ви заб’єте нас, і всіх, і себе? Ви — молода людина? — кричали істерично.

— Я не спинюсь, — сказав глухо, але так, що всі почули.

І відступили від нього. Порожній круг утворився довкола нього. Далеко збоку став гурт і тільки придивлявся мовчки до нього. Цей випростований, обдертий хлопець ззовні виглядав ще на їхнього, на інтелігента, але в його малім тілі був хтось інший — небезпечний, невмолимий, німий. Він панував над ними, бо не боявся того, чого вони боялись. Смерті чужої і своєї власної смерті.[3]

ПЕТЬКА КЛИН, НАЛЬОТЧИК

I

Злодії оповістили війну денікінській поліції в Одесі. Війну відкриту. Ніколи одесити не мали ліпшої забави.

Молдаванка, Романівка, портові околиці й інші передмістя великого (на той час майже мільйонового) міста зароїлися від невеличких груп блідих, часто в елегантних френчах мужчин. Були опоясані биндами набоїв і мали рушниці, хоч звикли частіше уживати револьверів. Усадовилися в амбразурах вікон, в піддашах, в брамах, за колонками ґанків, за пнями акацій (більшість акацій була вже зрубана під час революції!) і зустрічали раптовим скаженим обстрілом несміливі відділи денікінської поліції з великими бляхами на каплоухих картузах і довгих, як спідниця, чорних шинелях. Казали, що злодії мали опанувати місто і раз назавжди розгромити його. А може, і встановити в місті свою владу.

Цього було забагато і для безталанної адміністрації денікінців: кількатисячним відділам поліції, набраної з утікачів з цілої України та з кількох чисто російських формацій, наказано було оточити непокірні передмістя (де по заході сонця взагалі боялися показуватись золоті наплечники) і, крок за кроком посуваючися, очистити від непевних елементів.

Відділи поліції зустріли кулемети і вогонь добре зорганізованих партизанів. Певна владна пиха запанувала між злодіями від кільканадцяти останніх місяців: вони використовували місто, поділивши його на ділянки, стрижучи міщан регулярно, як стадо овець. Серед тисяч «блатяків» найбільше вирізнялася і верховодила група «на льотчиків», що працювали майже без помічників, входячи з револьвером до помешкання і відбираючи все цінне від його переляканих мешканців. До тисячі нальотів відбувалося протягом однієї ночі. Підпільна тоді більшовицька партія трактувала з нальотчиками про поділ влади на випадок повстання проти білих, — і злодії вимагали на випадок повстання права мати своїх представників у комісаріатах поліції. Упорядчики більших філантропійних концертів просили в газетах п. п. злодіїв не ограбовувати осіб, що мають квитки з того концерту, — і громадяни сміливо ішли на такі концерти, бо в ту ніч запізнілих прохожих навіть без квитка не ограбовувано.

І тепер, стріляючи в зненавиджених «фараонів»-поліціантів, злодії кидали в павзах найдотепніші кпини і глузування. Поліція втратила свій авторитет після того, як перелякана і жаліслива почала ходити громадно з червоними прапорами і позволила роз’юшеним юрбам убивати, як зайців, своїх агентів, старшин і підстаршин.

Злодії мали також симпатію серед населення, навіть часто серед пограбованих: бо виявляли часом більше шляхетності і доброго серця, як т. зв. ідейні армії. Про нальотчиків оповідано леґенди, співано пісні, імена видатніших у всіх були на устах.

Коло одного з невеличких залізничних містків, легко киненого над брудною вулицею передмістя, кипів бій. Поліція уклалася за невисокими барикадами на однім кінці мосту; на другім, перескакуючи з місця на місце, ховаючися за балки і залізні виступи, метушилися злодії. Ініціатива наступу була в їх руках. Вони цупко тримали в шорах пасивний настрій, не даючи й голови висунути поліціантам. Командував злодіями легкими покриками й погрозами малий в’юнкий чоловічок кріпкої будови і смуглявий з лиця.

Найогидніші лайки цідив він крізь зуби, але лице мав завжди спокійне на танцюрному тілі. Кожний шарпливий рух проводиря додавав відваги злодіям: їх сірі постави, що зручно цілили й ховалися, все зближуючись, здавалося, змусять тяжких поліцаїв до втечі, ганебної й безповоротної. Зі сторони поліцаїв вистріли все рідшали.

Малий отаманчик злодіїв витягнув свій револьвер, готуючися до останнього рішучого заклику, коли з-над барикад виглянуло темне око Максима і кулемет затахкав просто в лице остовпілим злодіям.

Ватажок злодіїв скочив на бік і розглянувся: його жовніри розпорснулися на мості, як сірі кульки ртуті, декотрі падали і волоклися, труп одного завис на поруччах, перехилився, незграбно зсунувся нижче, аж полетів на дно сірої вулиці. Більшість злодіїв відхлюпнула назад, велика хвиля жаху понесла їх на своєму гребені.

— Стать, стать фартові, а то пришию, — різким, тонким від обурення голосом крикнув він — стать фартові! — гукав далі, на переміну цілючи то в одного, то в другого, обернувшися плечима до кулемету, завзятий, із жеврійними жовтими очима.

Злодії спинилися з дивним виразом вагання на лицях. Кулі ляскотіли далі, але їм наказував сам Петька Клин.

— Стать, стать фартові, а то пришию, — різким тоном, що підвладні ждуть на місці, але не йдуть за ним, знав тепер, або він упаде і вони розтечуться, або переможе і згнітить відразу прокляті чорні шинелі з кулеметами. І, йдучи наперед, Петька Клин витягнув з-за паса дві ручні гранати і механічно приготовив їх до вибуху, ввесь час ідучи рівним кроком, як сновида, дошками мосту. Кулемет лютував як скажений, безхмарне небо синіло немилосердною синню. З одного боку дивилися на Клина його товариші, з другого — поліцаї, а він вийшов майже на середину мосту. Нараз якась куля вцілила його в бедро, і він, ойкнувши, упав на коліна. Крик болю десятикратно сильніший відізвався з боку злодіїв, поліцаї, стріляючи, встали з-за барикад майже в увесь зріст. Тоді, ранений, чуючи, що слабне, Петька Клин кинув обидві гранати в ненависну живу істоту, в кулемет.

Його очі були вже мутні, але він усе ж чув, як вибухнула одна граната, як за нею пішла скринька з набоями поліцаїв, і відізвалася з долу, з