Читати книгу - "Карта днів"

– Я знаю, що вони зробили, – сказав я, – але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду – і прийняли б її, – вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.

– Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? – спитала Олівія.

Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила очі та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинці, а тут я раптом обговорюю це з усіма.

– Спершу я збираюсь закінчити школу, – продовжив я. – Але, якщо я правильно все зрозумів, наступні пару років ми зможемо постійно бачитись.

– Це дуже важливе «якщо», – озвався Мілард.

– Тільки уявіть собі, – вів я далі, – я міг би приходити допомагати вам із Реконструкцією – імовірно, по вихідних, – а ви б усі могли приходити сюди, коли захочете, та дізнаватися щось нове про звичайний світ. Ви б навіть могли піти зі мною до школи, якби захотіли.

Я глянув на Емму. Її руки були схрещені на грудях, а вираз її обличчя не читався.

– Піти до школи зі звичайними? – перепитала Олівія.

– Нам навіть заборонено відчиняти двері, коли привозять піцу, – сказала Клер.

– Я навчу вас, як із ними поводитись. Ви станете спецами нараз.

– Із кожною секундою все це звучить дедалі більш та більш надумано, – підбив підсумок Горацій.

– Я просто хочу дати моїм батькам шанс, – не погодився я. – Якщо це не спрацює…

– Якщо це не спрацює, пані Сапсан може стерти їм пам’ять, – підказала Емма. Вона підійшла до мене та взяла під руку. – Хіба це не трагічно, що син Ейба Портмана не знає, ким був його батько?

Вона сіла в мій човен! Я стиснув її руку, дякуючи за підтримку.

– Трагічно, але необхідно, – заперечив Горацій. – Його батькам не можна довіряти. Жодному звичайному не можна. Сама тільки думка про те, що вони можуть накоїти, змушує мене нервувати. Вони можуть виказати нас усіх!

– Вони цього не зроблять, – запротестував я, хоча слабенький голосок десь у моїй голові спитав: «Чи зроблять?»

– А чому б нам просто не прикидатися звичайними, коли вони поряд? – запропонувала Бронвін. – Тоді їх ніщо не тривожитиме.

– Якщо реально, то я не думаю, що це спрацює, – сказав я.

– Дехто з нас не має можливості прикинутися звичайними, – зауважив Мілард.

– А я ненавиджу прикидатися в будь-якому разі, – додав Горацій. – Як щодо того, щоб ми просто залишалися самими собою, а пані Сапсан могла б витирати їхню пам’ять наприкінці кожного дня?

– Коли «витиралок» стає занадто, у людей у голові з’являється каша, – прокоментував Мілард. – Скиглення там, нюні та шмарклі без кінця і все таке.

Я глянув на пані Сапсан – вона підтвердила його слова коротким кивком.

– А що якби вони мали поїхати кудись далеко на відпочинок? – запропонувала Клер. – Пані Сапсан могла б закласти їм таку думку в голови після стирання пам’яті, коли вони найбільш піддатливі для навіювання.

– А що робити, коли вони повернуться? – спитав я.

– Тоді ми замкнемо їх у підвалі, – відповів Єнох.

– Нам слід замкнути тебе в підвалі, – відказала Емма.

Я всім завдав тільки стресу та неспокою, а це нікому не було потрібно. Вони тепер нервуватимуть. Я тепер нервуватиму. І все заради моїх батьків, котрі за останні шість місяців не принесли мені нічого, крім нещастя.

Я знову повернувся до пані Сапсан.

– Усе це дуже складно, – сказав я. – Просто витріть їм пам’ять.

– Якщо ти хочеш розповісти їм правду, гадаю, тобі слід спробувати, – відповіла вона. – Я вважаю, що майже завжди це варте зусиль.

– Дійсно? – спитав я. – Ви впевнені?

– Якщо я бачитиму, що це працює, то заднім числом проситиму в Ради згоди на це. А якщо не працює, то, думаю, ми доволі швидко про це дізнаємось.

– Фантастика! – вигукнула Емма. – А тепер, коли ми з усім розібралися… – і вона потягнула мене за руку до води, – час поплавати!

Я був заскочений зненацька, так що навіть не встиг її зупинити:

– Че-кай-мо-біль!..

Я ледве встиг витягнути мобільник із кишені джинсів, перш ніж опинився по груди у воді, а потім кинув його Горацію на берег.

Затягнувши мене у воду, Емма відпливла вбік, і я, сміючись, похлюпав за нею. Неждано-негадано я відчув себе дико щасливим – щасливим від того, що перебував серед друзів і що, засліплений сонцем, плив слідом за прекрасною дівчиною, котрій я подобався, котра кохала мене, як зізналася вона якось.

Блаженство.

Ген попереду Емма знайшла піщану обмілину та стала на ноги. Води їй було по пояс, хоча до берега було далеко. Це був один із тих трюків, якими славилися тутешні відпливи – і які я так любив.

– Ну, привіт! – сказав я їй, трохи засапаний, і сам уростаючи ногами в ту обмілину.

– А ти завжди ходиш купатися в джинсах? – спитала вона, показуючи зубки в милій усмішці.

– Ага. Усі так роблять. Ці джинси – останній писк.

– Неправда, – сказала вона.

– Серйозно. Це називається «нано-денім». Вони висихають за п’ять секунд після того, як виходиш із води.

– Реально? Це дивовижно.

– А ще вони самі складаються.

Вона недовірливо примружила очі:

– Ти серйозно?

– Та готують сніданок.

Вона бризнула на мене водою:

– Це некрасиво, жартувати над дівчатами з минулих століть!

– З тобою це дуже легко! – гукнув я, пірнувши, а потім оббризкавши і її.

– Узагалі я більше очікувала чогось на кшталт летючих машин та роботів-помічників тощо. А робота-штани вже насамкінець.

– Ну, звиняйте. Зате в нас є Інтернет.

– Я дуже розчарована.

– Розумію. Я б теж краще мав летючу машину.

– Я маю на увазі, що розчарована тим, що ти виявився таким брехуном. Я дійсно дуже сподівалася, що ми будемо разом. Ну що ж.

– Я просто повинен був так зробити. Жодних викрутасів більш не буде, обіцяю!

– Обіцяєш-обіцяєш?

– Стопудово. Я обіцяю-обіцяю завжди казати тобі правду.

– Окей, – вона широко всміхнулася, відгорнула мокре пасмо з очей та схрестила руки на грудях, – розкажи про свій перший поцілунок.

Я відчув, що заливаюсь рум’янцем, та спробував пірнути у воду, щоби приховати колір свого