Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

У Зоринi — купа наркоманiв i сьогоднi звiдти тягнуть кабель: о двадцятiй сорок в Горностайполi i Губинi вирубило свiтло. Мабуть, вiтер. Я тодi саме бiг крiзь нiчний лiс. Мали б навiдуватися всякi тривоги, страхи i химороди, та я тiльки матюкаюся на дощ. Перед самiсiньким носом вiтер зламав сосну. Нiколи не думав, що в Чорнобильськiй Зонi можна загинути так: не вiд звiрiв, не вiд металiстiв, навiть не вiд кулi браконьєрiв, а вiд сосни. Але я i не загинув. Навiть не постраждав. Тiльки виматюкався.

Скоро все буде в порядку — я спатиму мертвим сном у селi Кам'янка, вiтер розхитуватиме дерева, дощ залiтатиме крiзь вiкна, а наркомани Зорина тягтимуть кабло в Горностайпiль. I нi, не здавати на метал, а пiдтягнути електрику. Потiм я сидiтиму на розмальованiй у жовто-блакитне зупинцi, а до бабульки пiдiйде неголений тип у капцях i скаже, що свiтло дали. Дванадцята двадцять. Вона говорить, що тут ранiше такого нiколи не було i вимикали рiдко. Просто зараз — штормове попередження. Знаю, мене здуло, наплiчник — змок, я — змерз, вломився до хати, де останнiй раз був три роки тому. Ми там завжди пили пиво. Хата — неподалiк вiд знаку «Кам'янка». За цей час дах завалився, а в єдину цiлу кiмнату хтось натягав стiльцiв i матрацiв. На столi — три металевi кружки. Типове мародерське кубло.

Бабця каже, що ранiше тут не було Зони i хлопцi не ганяли по венi, купа людей приїздила маршрутами обласного сполучення збирати гриби на вихiднi. А потiм — аварiя i вiд Горностайполя до Страхолiсся скрiзь вояки. Навiть у Губинi. Ще розказує про дрiт: перший рiк дрiт був пiд напругою i сигналiзацiєю, а у неї в хатi жило начальство в погонах. Жалiється, що її сина пов'язали за лисички i дали тисячу гривень штрафу, вiдвезли до суду. Мене в суд нiколи не возять — я городський.

Вона заздрить i розпитує про моїх батькiв. Їй дивно: в Губин, в це старе руїння приїздять молодi люди, якi не ганяють по венi, чистi, розмовляють без матюкiв i купують тут хати. Майже все це не про мене. Але вона жалкує, що її син не такий. Тодi б його теж не возили в суд. Мене ж не возять. Я не збираю лисички.

Маршрутка повiльно стартує на Київ, а у Страхолiссi хтось написав на парканi чорною фарбою «Путiн собака». Поряд на зупинцi дворняга мочилася на картату спекулянтську сумку — її поставив туди мужик, аби водiй помiтив, що на зупинцi хтось є, аби маршрутка не проїхала повз. Поставив i заснув. Ми проїхали повз.

У Губинi живе сiмдесят осiб. У сiмдесятому роцi жило не сiмдесят i до сiмдесят п'ятого працювала школа. Потiм дiтей стали возити в Горностайпiль. Моя колишня називала Горностайпiль «Шиншилiвка». Менi вiд того було смiшно, я ходив i повторював це слово, як рядки з дурнуватої пiснi.

У Губинi дуже тихо. Бородань Мiша накриває тентом мотоцикл. Вiн постiйно бурмоче про погоду, про те, що завтра знову пiде дощ i все його ламаччя залляє холодними краплями березня. Його нiхто не слухає. Тiльки Ваня, але вiн дурко i споконвiку стовбичить пiд Будинком культури, стрiляючи по двi гривнi. Нiхто не дає. Всi його знають, а нових людей тут майже не буває.

Таня ладнає дах. Вона єдина, у кого є грошi на металочерепицю. Навiть на те, аби поставити новi замки в сарай. Поряд бiгає стара. Вона бачила, як тут розливали водяру у пластиковi стаканчики i занервувала. Її взагалi нiхто не слухає. Вона бiгає хатами i просить бухла, пиво називає шампанським, а на прохання вiдiйти на безпечну вiдстань — гучно криє матом i проклинає всiма закляттями полiських вiдьом.

Люда сидить у дворi. Нiхто її не чiпає, нiкого не чiпає вона. Тiльки онуки галасують — їх сплавляють на уiк-енд тричi на мiсяць. Молодший вже знає всi грибнi мiсця у тутешнiх лiсах. Онуки хочуть колу. Перерва в магазинi тут вiчна: продавщиця буде плентатися через всю вулицю, зачiпатися по дорозi з перехожими i розказувати про вчорашнiх хлопцiв, якi зайшли в магазин з великими туристичними рюкзаками купити мiнералки, пива i сигарет. Мабуть, поїхали гульбасити на Київське водосховище. Дiйсно, куди тут ще їхати? Потiм, пiде в магазин, увiмкне радiо, їстиме квашену капусту, яка не продалася, i настрiй її покращає тiльки пiд вечiр, коли спаде до краю прохолодне весняне сонце. Так мине ще один день. Ще один день у прикордоннi Чорнобильської Зони. Я приїду за три днi. Тодi не обiцяють вiтру i падаючих сосон. Обiцяють плюс двадцять, чисте небо i привiтне обличчя хвойного лiсу. Я скоро повернусь.

***

Повернусь, аби пiти у Красно. Там чарiвнi закутi i дiйсне вiдчуження. Там пустка i старими асфальтами не ганяють офiцiйнi екскурсiї. Там не будують саркофагiв i не клацають пафоснi луки на тлi радянської вiйськової могутi. Там iнша Зона: далека вiд очей випадкових туристiв i зустрiчей на популярних прип'ятських квартирах. Там тiльки покинута церква, в якiй живуть пугач i бджоли.

Я кличу пугача Армавiром i пiсля п'ятої зустрiчi вiн перестав мене боятися. Коли заходжу до церкви, коли знiмаю здоровенний ланцюг, вiн сидить непорушно на iконостасi, i тiльки як пiдходжу заблизько — зривається нiмо, злiтає беззвучно i вигулькує у дверi, аби повернутися за годину, якщо весь час сидiтиму тихо-мишачи.

Вiн розкидає поминальнi пожертви, шматує бiлоруськi рублi та українськi гривнi своїми когтистими лапами, надкушує залишенi просфорки та вишневi пироги, виловлює мишей i серед тишi нiмих i палючих лiтнiх днин, слухає гудiння бджiл у церковнiй банi. Тi зуди, заспокiйливiшi за весь ембiєнт на свiтi, луною линуть по храмових закутях.

Серед кинутих сiл i забутих хатiв прикордоння, серед болiт i найдальших закутiв Зони стоїть православний храм з чистою пiдлогою, з молитовниками i пожертовною скринькою. Зi свiчками, Армавiром i сонними бджолами. I коли я ночував там, менi снилися найспокiйнiшi в свiтi сни про далеке дитинство, про сонце i безтурботне життя.

Найранiшi ранi i найсмачнiшi на свiтi кави, найпасторальнiшi променi серед вихряв пилюки i найщирiшi «доброго ранку!» звучали саме тут. Вони м'яко i привiтно линули лунами в баню — тривожили бджiл i полохали Армавiра.

Пiзнiм ранком я знiмав ланцюг з дверей i