Читати книгу - "День попелу"

У піднесеному настрої, ніби анабаптистка, вона накинулася на хлібці з ячменю й полби, заїдаючи їх кукурудзяним пудингом. Тільки от проблемка — посланці також пропонували досхочу пирогів зі шкварками, сирокопченої шинки, масла...

— Виспалась?

Не чекаючи на відповідь, Марсель сів поруч із Іваною, буркочучи:

— Голова болить — капець. Це все цей гаш, який ми вчора курили. Реально гівно!

Тоді він почав жалітися на біль у спині, на крепатуру, на кепське травлення. Дуже швидко перейшов до зарплати, не такої вже й хорошої, і соціальних виплат, яких геть не вистачало.

— Ми ж не худоба, чорт забирай!

Івана не слухала. Вона дивилася на склянку молока, яка стояла перед нею і чия білизна контрастувала з пістрявими конфітюрами — повнотілі, насичені, блискучі кольори перетворювали стіл на справжню палітру. Усе ніби походило з одного чистого джерела.

Це й вражало Івану в Маєтку: надзвичайна цілісність. Від золотистого винограду до чорного вбрання, від рудих борід до білих комірців, від повільних жестів до мовчазних молитов, усе було зроблене з однієї матерії, такого собі кришталю, крізь який прозирало сліпуче божественне світло...

Зненацька Івана прийняла рішення — і залпом випила склянку молока. Після прохолоди в горлі відчула важкість у шлунку, тоді гіркоту святотатства: вегани не мають уживати жодних продуктів тваринного походження. Вона не була впевнена, що зможе таке перетравити, в усіх сенсах цього слова, але ця білизна в горлі підштовхнула її до рішення: цього ж дня знову зустрітися з Рашель.

18

Зустрітися та допитати її.

Ньєман поспав усього кілька годин — звісно ж, паршиво, йому снилися трупи, які смоктали камінчики, — і прокинувся розгубленим, із квадратною головою.

О шостій ранку він спустився. У готелі було порожньо. Запустити кавоварку в ресторані не вдалося. Ньєман узяв своє пальто та вирішив трохи пройтися містом. Бразон ударив йому просто в голову, ніби сталева куля для знесення будівель.

Одним махом повернулися спогади. Важливо: не ті, на які він міг би очікувати. Не страхітливий пес, не брат-шизофренік, не тортури іклами й гальмівними тросами. Лиш невеличкі уривки дитинства, які, витягнуті на світ божий, не приносили йому ні щастя, ні мук.

Ньєман ніколи не знав легкості дитячих років, чистої радості хлопчиська, який живе одним моментом. Його завжди терзав глухий неспокій, якась безпредметна тривога. Через теперішнє, через майбутнє, страх смерті чи ще бозна-чого... Зрештою, лише професія сищика дала йому підґрунтя й стабільність — власний шлях. Дехто, щоби встояти на ногах, підсідає на алкоголь, наркоту, антидепресанти. Ньєман же був залежний від злочинності.

У Бразоні не було нічого особливого. Центр походив на Ґебвіллер і на всіх його менших братів у долині. Безжиттєві, тісні, наче поганий костюм, міста, помпезні, як меморіал жертвам. Було доволі темно, і мало що вдавалося розгледіти, але Ньєман угадував тютюнову крамницю, сірувату мерію, невеличкі супермаркети з напівпорожніми полицями.

Однак перед готелем на нього чекав приємний сюрприз: Стефан Деснос, у бездоганній уніформі та з усмішкою, яка вартувала всіх сніданків на землі.

Ну ж бо, Ньємане, не таке це життя й жахливе...

— Кави? — запропонував він, задиханий від ранкової прогулянки.

— Та ні, дякую.

— Є прогрес? — запитав Ньєман, потираючи руки, щоби зігрітись.

— Криміналісти розкладаються в каплиці й починають забір зразків.

— Супер. Нехай спочатку пройдуться люмінолом[9]. Уночі мені телефонував судмедексперт. Самюель був мертвий ще до обвалу.

— Що? Він передумав?

— Ага, клоун. Тепер уже запізно кликати іншого медика чи ексгумувати тіло. Я впевнений, що у будь-якому випадку люмінол принесе нам якийсь сюрприз. Хороший сюрприз.

— Тобто, поганий.

— Не чіпляйся до слів, — відмахнувся Ньєман, хапаючи дрижаки. — Ти точно не хочеш кави?

Зала ресторану пожвавішала, хоча це гучно сказано. Ввімкнули світло, а за стійкою метушилася маленька офіціантка. Між голів тварин на стінах витав запах кави, і це мимоволі заспокоювало.

Ньєман на кілька секунд задивився на дівчину, яка вправно керувала паровою трубкою для капучино. Він уже помітив її напередодні. Навіть на шостому десятку його смаки й бажання залишилися такими ж, як і в двадцять років, але відточилися, наче сапфірове вістря.

— Агов, Ньємане, ви мене слухаєте?

— Що? Так, вибач.

Вони всілися за стійкою, спершись ліктями на її блискучу цинкову поверхню, ніби у вестерні.

— То що ти казала?

— Розповідала про опитування сусідів...

Принесли каву. Її аромат розтікся жилами Ньємана й миттю зігрів його.

— Ми взялися за це з самого ранку, але, враховуючи заселеність околиць, сподіватися нема на що. Навколо Маєтку розташовано хіба кілька поодиноких ферм. До того ж, вони стоять далеко від дороги. Малоймовірно, що хтось щось помітив на трасі.

— Ніхто не працював у полі в той момент?

— Посеред ночі? Забудьте, Ньємане.

— А сезонні робітники?

— Ми збираємося запитати дозволу.

— У кого?

— Ньємане, ви знаєте закон не гірше за мене: усе, що ми можемо зробити, — це офіційно викликати кожного робітника для допиту. Якщо хочемо виграти час, маємо їхати туди. А якщо хочемо потрапити на територію Маєтку, потрібна згода посланців...

Ньєман не відповів. Він ніколи не поводився так обачно, але зараз він був не в Парижі і знав, що Шніцлер його не підтримає.

— І все-таки, є прогрес, — повела далі Деснос. — Нам удалося отримати імена сезонних робітників через сайт соцстраху. Навіть посланцям доводиться реєструвати своїх найманих працівників. Тепер перевіряємо їхні історії судимості.

«Хороший хід, ціпонько», — ледве не сказав Ньєман, але в останній момент утримався. Він не хотів, аби його заскочили на гарячому та звинуватили у фамільярності, а то й у дискримінації.

— А з будівельною бригадою що?

— Це в ранковій програмі.

Ньєман здогадувався, що Деснос працювала всю ніч. Від цього він відчув дивне задоволення, поєднане з докорами сумління. Жандармка носила обручку й, вочевидь, жила в затишному гніздечку неподалік, мала чоловіка, дітлахів і «рено кенгу». Власне, фліку подобалося саботувати сімейне життя своїх колег, як хлопчаку, який розвалює піщаний замок сусіда зі скверика, але потім він завжди злився на себе як на самотнього тирана.

— Так, — мовив він, дзенькаючи горнятком об стійку, — ми самі допитаємо начальника бригади. Ти знаєш, де він має бути сьогодні вранці?

Стефан погортала свій блокнотик.

— Він керує іншим ремонтом за сто кілометрів звідси,