Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Тут дуже тісно, навіть тісніше, ніж пригадую. Чи вистачить сили доповзти? Як не дивно, дістатися завітного вічка обходиться недорого — лише гомілки подряпала та сукню де-не-де розідрала. Отепер спостерігаю.

На камбузі яблуку нема де впасти. Після вечері екіпаж розслабляється на повну; тарілі вже порожні, зате ром ллється рікою. Змій важко одразу відрізнити одне від одного: море чорної тканини, однак якщо не дивитися на уніформу, публіка вельми різна. Уродженці всіх шести Східних Островів, чоловіки і жінки…

Наша історія та спадщина сплелись в один вузол, тому важко вказати точно, хто з них звідки, навіть спираючись на колір шкіри. Кожен з них звідкись і водночас нізвідки. А пов’язує цю строкату команду тільки одне — вміння вбивати.

Усі галасують, тому нелегко щось розібрати. Приблизно через пів години думаю облишити це заняття, коли раптом один із голосів перекрикує решту.

— Агов, Несторе! — цього члена екіпажу звати Бріґс, він ухопив якусь молодичку і тримає голову в замку. — Тут Лінкс ніколи в житті не чула про протаскування під кілем.

Навіть з моєї схованки видно, яке це приниження для Лінкс. Від напруги її наголо брита голова уся аж палає, але визволитися з Бріґсового капкану не вдається. У приміщенні запала тиша; пахне неминучою бійкою.

Але одному зі старших членів екіпажу, Нестору, не подобається ця колотнеча. Йому більше до снаги спокійний вечір, тому він жестом наказує Бріґсу відпустити її.

Бріґс неохоче послабляє замок, проте руку все ж не відпускає.

Нестор пильно дивиться на Лінкс.

— Називаєш себе Змією, хоч досі не знаєш про протаскування під кілем?

Лінкс ніяково шмигає носом.

— І що?

Дехто з екіпажу хихотить. Нестор зберігає спокій.

— «І що?» Та це ж найгірше покарання, яке тільки може присудити капітан віроломній душі. Даремно ти не боїшся!

— Уяви собі мотузку, що проходить під кілем від лівого борту і аж до правого, — каже Бріґс, смикнувши руку Лінкс за її спиною, — а тепер домалюй там себе, прив’язаною на одному кінці цієї мотузки.

— До ніг тобі кріплять баласт, — Нестор продовжує, а один із членів екіпажу підскакує до Лінкс і сідає на її стопи, — а потім жбурляють за борт.

Бріґс вигинає Лінкс назад, від чого вона плюхається на підлогу.

— Увесь екіпаж, твої друзі, твоя команда гуртом тягнуть за другий кінець мотузки, затягуючи тебе під воду; ти втрачаєш сили, твою плоть роздирає кіль, шматують вусоногі раки, і ось уже краби не забарилися…

— Тобі бракне повітря… — Бріґс душить Лінкс, щоб це продемонструвати. — Коли силкуєшся кричати, вода заповнює твої легені і ти не певна, чи дістанешся другого кінця живою.

Нестор підводиться, повільно йде і спиняється над тілом Лінкс; її широко відкриті очі благають про допомогу, коли вона ледве ковтає повітря крізь Бріґсові зчеплені пальці.

— Дехто з тих, кого підняли, настільки пошматовані, що воліють радше втонути десь на глибині. Але ось у чому річ: капітану зовсім не хочеться твоєї кончини; екіпаж протягує тебе достатньо швидко, адже це тортури, а не страта; це покарання, не кінець. Якщо ж ти була ну дуже нечемною… — він робить паузу задля драматизму миті, — тоді рушаєш у ще одну подорож!

Бріґс нарешті відпускає Лінкс і вона щосили хапає ротом повітря, вириваючись з рук, щоб утекти, а дехто з екіпажу аж заходиться від сміху.

Мені страх як кортить пробити стіну і зарядити кулаком у їхні самовдоволені пики; публічне приниження Лінкс викликає бурю моїх особистих спогадів — про такий же болючий досвід. Натомість шукаю поглядом Ґрейс — мабуть же, вона втрутиться? Але вона із Бронном усамітнилися за скромним столиком у темному куточку, і їх зовсім не цікавить те, що відбувається навколо. Гаразд, від Бронна я вже давно нічого не очікую, але на Ґрейс я по-справжньому зла. Як вона могла дозволити цьому статися? Чому не примчала на допомогу Лінкс, як колись до мене?

Схоже, я засиділася тут. Сьогодні навряд чи пронюхаю щось корисне. Я не вчула і найтихішого шепоту про Королівський Флот; не підібрала бодай крихти корисної інформації, відтак, важко дихаючи, повільно повзу на вихід.

Успішно вибираюсь із потаємного проходу і на хвильку гальмую. Час негайно повернутися до себе в каюту, проте мене аж верне від неї. А ще я смерть як хочу їсти, бо увесь час моєї ізоляції сиділа на голодному пайку.

Поблизу ані душі, тож вирішую потрапити на палубу, але спершу зазирну до камбуза і нишком схоплю сухарика. Сьогодні значно тихіше, ніж у ніч тої колотнечі; на зміні лише частина екіпажу, і ніхто не заважає знайти спокійну нішу. Я умощуюся поміж кормовими сходами, що ведуть на шканці[4] та до каркасу. У порівнянні з моєю каютою, тут не так зручно, але гадаю, що свіже повітря — найкращий захист від зла, що сочиться із кожного закутка цього корабля.

Упираючись тім’ям в корму, я спостерігаю, як нічне небо перетинає зграя місячних птахів. Крихітні та сріблясті, вони схожі на зоряний пил, що падає на землю. Забувши про втому, я усміхаюся. Цей світ наповнений красою, навіть якщо вона для мене недосяжна.

І раптом, так ніби я одним лише поглядом отруїла цю мить, одне із тендітних тілець із глухим звуком падає на палубу.

Я підводжуся, щоб взяти пташину в руки і оглядаюся, чи бува хто не бачить. Впевнена, що ні, тож тихенько відношу пташку в місце, де я примостилася, і розкриваю долоні. Вона не мертва, але справа погана — крило зламане, очі вже скляніють, а крихітну грудину пробирає дрож. У пташки — шок.

Я складаю свої долоні навколо неї, — ніжно, захищаючи, і змикаю повіки. Це так безглуздо — почувати відповідальність за неї, але мені це якось вдається. І не тільки за пташину.

За Лінкс. За все.

ЖИВИ!

Я виходжу її, бо якщо місячна пташка очуняє після такого падіння, то і я здолаю все на своєму шляху. Маячня, еге ж?!

Звук голосів, що наближаються до корми, повертає мене в реальність, і я ховаю руку до кишені. Тож коли пара добряче підпилих і надмір галасливих членів екіпажу тупотять до мене, пташка уже в безпеці.

Це Бріґс і його непостійна коханка Чоук, так її кличуть через її улюблений прийом — причавлювати трахеї. Якби ж то вона зараз взяла і розплющила Бріґсову.

Сподіваюся, вони не