Читати книгу - "Учитель"

ряд вельми брудних халуп; сіре безживне небо; розкислі дороги, вимоклі поля; заплакані від сирості дахи будинків; упродовж шляху мені потрапляли на очі зовсім негарні й маложивописні об’єкти, однак для мене все було прекрасним; й усе — дуже живописним. Я їхав увесь день, і хоча волога попередніх дощових днів ніби просочила всю країну, коли стемніло, дощ почався наново, і падав у непроглядній темряві; врешті моє око розрізнило вогники Брюсселя. Того вечора я не побачив міста — лише його вогні. Fiacre[11] доставив мене в готель X., де мені порадив зупинитися такий самий подорожній, як і я; повечерявши, я пішов спати, і спав сном мандрівника.

Наступного ранку, прокинувшись після тривалого та міцного сну з відчуттям, що все ще перебуваю в N. й побачивши, що надворі вже білий день, я подумав, що заспав і запізнився в контору. Але миттєве й болюче почуття загальмованості зникло і повернулось усвідомлення свободи; відхиливши білі завіси ліжка, я оглянув високу, незнайому мені кімнату; як відрізнялася вона від крихітного й тьмяного, хоча й не позбавленого комфорту покою, в якому я зупинявся на кілька ночей у Лондоні, чекаючи на відплиття пакетбота! Але я зовсім не збирався паплюжити пам’ять про ту тьмяну кімнату! Вона так само дорога моєму серцю, бо ж, лежачи в темноті та спокої тієї кімнати, я вперше почув величний дзвін собору святого Павла, котрий сповістив Лондону про настання півночі: чудово пам’ятаю лункі розмірені удари, сповнені безмежного спокою та сили водночас. Із маленького, вузького віконця тієї кімнати я вперше побачив купол собору, що нечітко вимальовувавсь у лондонському тумані. Думаю, що відчуття, які сколихнули в мені ті перші звуки й оті початкові враження, можна зазнати лише раз у житті. Зберігай їх як скарб, Пам’яте; запечатай в урни й постав ув особливі ніші!

Отож, я нарешті встав. Подорожні часто описують кімнати чужоземних помешкань як голі та незручні; я ж вважав, що моя кімната виглядає величною й привітною. І в ній були такі великі вікна — croisees,[12] що відчинялися, наче двері,[13] з широкими вставками із скла; величезне дзеркало стояло на моєму туалетному столику, й прекрасне люстро зблискувало над камінною полицею; фарбована підлога сяяла чистотою. Я одягнувсь і почав спускатися широкими мармуровими сходами, що викликали у мене благоговіння; таке саме враження справив і вестибюль з високими стелями, куди вивели мене сходи. На сходовій площадці я зустрів покоївку-фламандку: з дерев’яними сабо на ногах, у короткій червоній спідниці та блузці з набивного ситцю; обличчя широке, вираз надзвичайно тупий; коли я звернувся до неї французькою, вона відповіла фламандською — й не надто ввічливо; однак я вирішив, що вона чарівна — якщо й не вродою чи поводженням, то принаймні живописністю; вона нагадала мені жіночі фігури на полотнах голландських художників, котрі я бачив колись у Сіком Холі.

Я зайшов у їдальню; вона була також дуже велика, з високою стелею та обігрівалася пічкою; підлога й піч — чорні; такими ж були і меблі. Ніколи раніше я не відчував такого щастя, як у той момент, коли сів за довгий чорний стіл (частково, однак, накритий білою скатертиною) і, замовивши сніданок, налив собі кави з маленької чорної кавниці. Піч могла видатися гнітючою будь-кому, крім мене, але вона була безумовно теплою, і коло неї сиділи, про щось розмовляючи французькою, двоє джентльменів; я мало що зміг зрозуміти з їх розмови, бо темп мовлення був дуже швидким — збагнув лише загальний зміст — проте французька мова у вустах як французів, так і бельгійців (тоді мене ще так не жахав бельгійський акцент) видалася музикою для моїх вух. Один із джентльменів упізнав у мені англійця — без сумніву, через манеру, з якою я звертався до офіціанта, бо я вперто розмовляв французькою із жахливим південно-англійським акцентом, хоча кельнер розумів англійську. Джентльмен, зирнувши кілька разів на мене, ввічливо звернувся пречудовою англійською; пам’ятаю, я щиро побажав собі, аби так навчитися розмовляти французькою; швидкість, з якою він говорив, а також бездоганна вимова вразили мене — беручи до уваги космополітичність столиці, в якій я перебував; тоді вперше почув таке прекрасне володіння живою мовою: потім це виявилося для Брюсселя звичайним явищем.

За сніданком я сидів так довго, як тільки міг: поки їжа була на столі і чужоземець говорив зі мною, я чувся вільним, незалежним мандрівником. Але врешті посуд зі стола прибрали, і два незнайомці полишили кімнату; чари раптово розвіялися; натомість повернулися реальність та необхідність зайнятися справами. Я — раб, щойно визволений з ярма, звільнений лише тиждень тому після двадцяти чотирьох років несвободи — знову змушений надягти на себе окови залежності. Щойно відчув радість від того, що позбувся хазяїна, як от уже обов’язок пред’являє свій суворий мандат: «Йди і шукай іншої роботи». Я ніколи не зволікаю, перш ніж приступити до неприємної та вимушеної праці; для мене справи завжди на першому місці; шукати задоволення мені не притаманно: я не міг насолоджуватися безтурботною прогулянкою містом — хоча й бачив, що ранок чудовий — аж поки не передам рекомендаційного листа, що вручив мені містер Гансден, і не збагну сповна свого нового становища. Із зусиллям відволікши думки від свободи й задоволень, я схопив капелюха і випхнув своє тіло, що пручалося, з готелю X. на вулицю чужого міста.

Був прекрасний день, але я не дивився ні на блакить неба, ні на величні будинки довкіл; мої думки зосередилися на одному — як би то знайти «містера Брауна, вулиця Руайяль, будинок номер…», бо саме така адреса була зазначена на моєму рекомендаційному листі. Шляхом розпитувань мені це вдалося: нарешті я стояв перед потрібними мені дверима; постукав, попросив містера Брауна, і мене впустили в помешкання.

Відтак провели в невеличку вітальню, і я узрів там немолодого джентльмена — дуже поважного, діловитого та респектабельного. Він прийняв мене підкреслено ввічливо; я віддав йому листа містера Гансдена. Після короткої невимушеної бесіди він запитав, чим може бути мені корисним і чи потрібні мені його поради. «Так, — відповів я і розповів, що є зовсім не заможною людиною, котра мандрує заради задоволення, а лише недавнім клерком, який шукає роботи — причому негайно. Він одповів, що як друг містера Гансдена готовий сприяти мені в усьому. Після кількахвилинних роздумів містер Браун назвав місце у торговому домі в Льєжі та ще одне — у книжковій крамниці в Лувені.

— Клерк і продавець! — пробурмотів я сам до себе. — Ні! —