Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Ходімо! — Спартак відчиняє для мене двері, і всередину заходимо разом. 

Дівчина-консультант одразу наближається до нас і схвильовано розглядає саме мого супутника. Так, Спартак вміє притягувати до себе погляди та бентежити дівчат. І цю не оминула така участь. 

— Доброго дня! Ми чекали на вас! — випалює, а я розумію, що Дамір заздалегідь про все домовився. Дівчина проводить мене до примірювальної та показує велику кількість речей, підібраних для мене.

Дивлюсь на все це і нічого зрозуміти не можу. Таке враження, що Воронов зібрався тримати мене у себе цілу вічність. Як інакше пояснити таку велику кількість одягу? 

Спартак сідає на м'який диван і п'є каву, яку йому принесли працівники магазину, а я заходжу у примірювальну, щоб приміряти щось. 

Обираю джинси та футболку, а зверху одягаю кофту з капюшоном. Ще деякі речі прошу запакувати з собою і навіть кілька пар взуття. Просто зараз взуваю мегазручні кросівки й обережно виглядаю з примірювальної. 

Спартак переглядає щось у своєму телефоні й, здається, зовсім забуває, де знаходиться. 

— Міло, можна вас? — хапаю дівчину, що мені допомогла, за руку і дивлюсь на її бейджик. 

— Я слухаю вас! — говорить. 

— Я хочу попросити вас про допомогу. Цей чоловік утримує мене проти моєї волі. Допоможіть мені втекти від нього.

Міла хмуриться і кілька секунд щось обмірковує. Дивиться на Спартака, а тоді на мене. Якщо зараз вона відмовить, у мене не буде більше шансів втекти. 

— Ну добре, — відповідає і стишує голос. — Йдіть за мною. У нас є ще один вихід. 

Я повірити не можу, що все виявилося так просто. Швидко переставляю ногами, поки йду за дівчиною, а серце гупає десь у горлі. Мені шалено страшно, але бажання бути вільною не дає зупинити все це. 

— Ось тут вихід, — дівчина відчиняє для мене якісь двері, і я розумію, що це вихід у двір багатоповерхівки. На емоціях навіть обіймаю її і нарешті ступаю на асфальт. 

Двері у мене за спиною зачиняються і приходить розуміння, що все занадто просто. Повертаю голову на двері, і на мить з'являється бажання повернутись. Навіть крок роблю назад, а тоді… починаю бігти, подалі від цього місця. 

На дитячому майданчику грають діти, а мовчки сидять на лавці. На мене ніхто не звертає уваги, тому одягаю капюшон і біжу в протилежний бік від цього магазину і від Спартака загалом. 

Мені шалено страшно, але адреналін не дає впасти духом. Ще трохи — і попрошу когось про допомогу. Попрошу відвезти мене до Каті, а там видно буде, що далі робити. 

Встигаю тільки вибігти на дорогу, коли просто переді мною гальмує чорний позашляховик. Спочатку здається, що це Спартак мене знайшов, але коли двері відчиняються і на асфальт вистрибують люди мого батька, серце падає в п'яти. 

— В машину сіла! — гиркає один і не надто ніжно заштовхує мене всередину. Навіть пискнути не встигаю, а вже сиджу між двох амбалів, а автомобіль зривається з місця. 

— Набігалась? — до мене з переднього сидіння повертається Давид і дивиться так недобре, що дихати важко. 

— Відпустіть мене! — випалюю, а він тільки усміхається. 

— Не вийде, Аліно. У мене наказ від твого батька, — говорить стримано, але дуже страшно. 

— Який наказ? — питаю.

— Позбутись тебе. Саме цим зараз і займусь, — один з охоронців кладе мені на обличчя щось дуже смердюче, і свідомість дуже швидко мене покидає. 

Здається, я помилилася… Ця втеча ні до чого хорошого не привела. Цікаво, я ще прокинуся після цього кошмару, чи це кінець усього?